119 
— Присядь, — сказав він.
Едді сів навпочіпки.
— Залиш мені наполовину повний бурдюк. Це все, що мені потрібно. А сам відвези її до дверей.
— А що, як я…
— Не знайдеш? Знайдеш. Перші двоє дверей були на місці, й ці будуть. Якщо ви дістанетесь туди сьогодні ввечері до заходу сонця, дочекайся темряви, а потім убий двох омарів. Ти муситимеш залишити їй їжу і зробити надійну криївку. Якщо до вечора сьогоднішнього дня дверей не буде, вбий трьох омарів. Ось, тримай.
Стрілець простягнув йому один зі своїх револьверів. Едді з повагою прийняв його, знову здивувавшись, який він важкий.
— А я думав, усі патрони лажові.
— Можливо, так і є. Але я зарядив револьвер тими, які, по-моєму, намокли найменше: три з них були біля пряжки патронташа ліворуч, три — праворуч. Один може спрацювати. Якщо тобі пощастить, то два. Не перевіряй їх на повзучих гадах. — Він кинув на Едді короткий погляд. — Там можуть бути інші створіння.
— Ти теж це чув?
— Якщо ти про те, що там ходить і нявкає на пагорбах, то так. Якщо ти про Бабая, як промовляють твої очі, то ні. Я чув дику кішку в хащах, от і все. Здається, у неї голос в чотири рази потужніший за тіло. Може статися, що таке створіння легко відігнати палицею. Але кого треба стерегтися, то це її. Якщо інша повернеться, то, можливо, тобі доведеться…
— Я її не вбиватиму, якщо про це йдеться!
— Можливо, тобі доведеться поранити її в руку. Розумієш?
Едді знехотя кивнув. Все одно ті трикляті патрони можуть не спрацювати, то який сенс чубитися?
— Коли знайдеш двері, залиш її там. Зроби їй якомога надійнішу криївку і повертайся до мене з візком.
— А револьвер?
Стрільцеві очі спалахнули таким полум'ям, що Едді аж сахнувся, наче Роланд тицьнув йому в обличчя запаленим смолоскипом. — Боже мій, авжеж! Ти хочеш залишити їй заряджений револьвер, коли інша може повернутися будь-якої миті? Ти чокнувся?
— Набої…
— На хер набої! — викрикнув стрілець. Слова луною рознеслися над місцевістю, бо вітер раптово стих. Одетта повернула голову, довгу мить уважно їх роздивлялася, а потім знову відвернула погляд до моря. — Не смій залишати їй револьвер!
Едді відповів тихо, майже пошепки, на випадок, якщо вітер знову вщухне. — А що, як, поки я повертатимуся сюди, із хащів вилізе яка-небудь тварина? Якась кішка, в якої тіло в чотири рази потужніше за голос, а не навпаки? Істота, яку не можна відігнати палицею?
— Поклади біля неї купу каміння, — відповів стрілець.
— Каміння! Господи Боже! Чоловіче, який же ти вилупок!
— Я думаю головою, — сказав Роланд. — А от ти, схоже, на це не здатен. Я дав тобі револьвер, аби ти міг захистити її від тих небезпек, про які ти говориш, протягом половини шляху, що на тебе чекає. Тобі сподобається, якщо я заберу револьвера назад? Тоді, мабуть, ти захочеш померти заради неї. Це тебе задовольнить? Дуже романтично… от тільки тоді, замість неї однієї, всі троє підемо на дно.
— Як усе логічно виходить. І все одно ти вилупок.
— Іди або лишайся. І перестань мене обзивати.
— Ти дещо забув, — розлючено сказав Едді.
— Про що ж?
— Ти забув сказати мені «Подорослішай». Це те, про що мені вічно талдичив Генрі. «Та подорослішай уже нарешті, малий».
Стрілець посміхнувся, і посмішка вийшла втомленою, але на диво привабливою.
— По-моєму, ти вже подорослішав. То ти йдеш чи лишаєшся?
— Йду, — вирішив Едді. — А що ти їстимеш? Вона подоїдала все, що у нас було.
— Вилупок не пропаде. Вилупок звик виживати. Едді відвів погляд.
— Я… По-моєму, я шкодую, що так тебе обізвав, Роланде. У мене був… — Зненацька він різко розсміявся. — У мене був дуже тяжкий день.
Роланд знову посміхнувся.
— Так, — сказав він. — Це точно.
5
Того дня вони продемонстрували найкращий результат за весь час, але коли сонце розгорнуло свою золотисту доріжку на поверхні океану, в полі зору досі не було жодних дверей. І хоча Одетта переконувала його, що вона чудово протримається ще півгодини, Едді оголосив зупинку й підняв її з крісла. Він переніс жінку на рівну ділянку поверхні, що на вигляд була досить гладенькою, взяв подушки зі спинки й сидіння візка та підмостив під неї.
— О Господи, як же приємно потягнутися! — видихнула вона. — Але… — її чоло спохмурніло. — У мене з голови не йде той чоловік, Роланд. Він там сам-один, і я не можу повністю розслабитися, все думаю про нього. Едді, хто він такий? Що він таке? — І майже запізніла думка: — І чому він так багато кричить?
119 
