166 
Роланде… прийди… Роланде… прийди… прийди… прийди…
— Я йду, — прошепотів він і прокинувся. Він сидів рівно, весь вкритий потом, і тремтів, наче його досі трясло від лихоманки.
— Роланде?
— Едді.
— Так.
— Поганий сон?
— Поганий. Добрий. Темний.
— Вежа?
— Так.
Вони подивилися на Сюзанн, але вона спокійно спала. Колись була жінка, яку звали Одетта Сюзанн Голмс. Пізніше з'явилася інша — Детта Сюзанн Волкер. Тепер із них двох зродилася третя: Сюзанн Дін.
Роланд любив її, бо вона вміла битися до останнього, не складаючи зброї. І боявся за неї, бо знав, що нею доведеться пожертвувати — так само, як і Едді буде принесений у жертву, — ні про що не питаючи і не озираючись назад.
Заради Вежі.
Вежі, хай їй чорт.
— Час приймати ліки, — сказав Едді.
— Вони мені більше не потрібні.
— Пий і не ремствуй.
Роланд запив пігулку холодною водою зі струмка, якою були наповнені бурдюки, а потім відригнув. Та проти цього він не заперечував. Відрижка одгонила м'ясом.
— Ти знаєш, куди ми йдемо? — спитав Едді.
— До Вежі.
— Ну, точно, — сказав Едді, — але це звучить так, наче я, скажімо, невіглас із Техасу без карти доріг, сказав би: «Я прямую до Болючої Дупи, штат Аляска». Де це місце? У якому напрямку йти?
— Подай мені кошіль.
Едді пішов, але тут Сюзанн поворухнулася уві сні, й Едді непорушно застиг. Жаринки багаття, що догоряло, відкидали на його обличчя червоні грані й темні тіні. Коли вона знову вляглася, він повернувся до Роланда.
Роланд пошукав щось у кошелі, який тепер приємно відтягували важкі набої з того, іншого світу. Знайти потрібну річ в залишках його життя виявилося не так вже й важко.
Щелепа.
Щелепа чоловіка в чорному.
— Ми залишимося тут на деякий час, поки я одужаю, — сказав стрілець.
— А ти знатимеш, коли це станеться?
Роланд слабо всміхнувся. Дрож минала, піт висихав під прохолодним нічним вітерцем. Але з його пам'яті досі не вивітрювалися ті обриси фігур — рицарів, друзів, коханих і ворогів минулого, що піднімалися дедалі вище й вище, на мить показувалися у бійницях і зникали. Він бачив тінь Вежі, у якій вони були ув'язнені, що простягалася далеко уздовж рівнини крові, смерті й нещадних випробувань.
— Я ні, — відповів він і кивнув туди, де лежала Сюзанн. — А от вона знатиме.
— А що потім ?
Роланд підняв щелепу Волтера вище.
— Якось ця щелепа заговорила.
Він подивився на Едді.
— І заговорить знову.
— Це небезпечно. — Голос Едді звучав глухо.
— Так.
— І не тільки для тебе.
— Не тільки.
— Чувак, я її кохаю.
— Так.
— Якщо ти її скривдиш…
— Я робитиму те, що муситиму, — відповів стрілець.
— Тобто ми тобі по цимбалах? Так?
— Я люблю вас обох. — Стрілець подивився на Едді, й той побачив, що щоки Роланда в червонястих відблисках решток багаття блищать. Він плакав.
— Це не відповідь на питання. Ти ж підеш далі, правда?
— Так.
— До самого кінця.
— Так. До самого кінця.
— Хай там що. — Едді подивився на нього з любов'ю, ненавистю і всією згорьованою ніжністю людини, що безнадійно намагається спізнати думки, волю й потреби іншої людини.
У кронах дерев стогнав вітер.
— Чувак, ти говориш просто як Генрі. — Едді й собі розплакався. Мимоволі. Сльози він ненавидів. — У нього булла своя вежа, тільки не темна. Пам'ятаєш, як я розповідав тобі про вежу Генрі? Ми були братами і, по-моєму, стрільцями. У нас була Біла вежа, і він попросив мене піти в мандри до неї разом із ним, попросив єдиним відомим йому способом, от я і підсів, бо він був моїм братом, доганяєш? Ми дісталися до Білої вежі. Знайшли її. Але вона виявилася отруйною. Вона вбила його. І мене б убила. Ти мене знайшов. Ти врятував не просто моє життя. Ти мою душу довбану спас.
Обійнявши Роланда, Едді поцілував його в щоку. Відчув смак його сліз.
— То що? Знову підсядемо? Вперед до нової зустрічі з людиною?
Стрілець не сказав ані слова.
— Тобто не так вже багато людей ми бачили, але я знаю, що вони є там, попереду, а там, де йдеться про Вежу, завжди з'являється людина. Ти чекаєш на того чоловіка, бо мусиш із ним зустрітися. І врешті-решт, у кого гроші, той і правий. А може, правий той, у кого кулі, а не бакси. То що, погнали? На коней? Назустріч чоловікові? Бо якщо це знову буде повторення одного й того самого лайна, то краще б уже ви двоє лишили мене на поталу омарам. — Едді подивився на стрільця очима, під якими залягли темні кола. — Чувак, я жив у лайні. І зрозумів, що не хочу померти брудним.
166 
