ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Мода на невинность

Изумительно, волнительно, волшебно! Нет слов, одни эмоции. >>>>>

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>




  127  

— Ми б почули постріл, — тихо сказав Роланд.

Едді на мить застиг, не в змозі вимовити ані слова чи навести бодай якийсь аргумент проти цього. Ясна річ, вони б почули. Дикий котячий нявкіт долинув до них вперше, коли вони перебували за п'ятнадцять чи навіть двадцять миль звідси. Що вже казати про револьверний постріл…

Він несподівано хитро подивився на Роланда.

— А може, ти й чув. Чув постріл, коли я спав.

— Він би тебе розбудив.

— Коли б я не був такий втомлений, чувак. Та я спав як…

— Як убитий, — так само тихо промовив стрілець. — Мені знайоме це відчуття.

— Тоді ти розумієш…

— Але це не те саме, що бути мертвим. Минулої ночі ти був так само у відрубі, але коли заверещала одна з тих кицьок, ти миттю підірвався на ноги. Бо хвилювався за Одетту. Пострілу не було, Едді, й ти це знаєш. Ти б неодмінно його почув. Бо вона тобі не байдужа.

— То, може, вона прибила того кота каменюкою! — в розпачі закричав Едді. — Звідки, в біса, мені знати, якщо я стирчу тут і сварюся з тобою замість того, щоб перевірити, як там усе насправді? А раптом вона лежить десь там поранена! Поранена чи помирає від втрати крові! Як вам це сподобається: я справді піду з тобою в ті двері, а вона помре, поки ми там блукатимемо? Як вам це сподобається: ти повертаєшся й бачиш, що двері на місці, а потім знову повертаєшся, і бац — дверей нема, бо вона померла? Тоді ти опинишся в пастці в моєму світі, а не я в твоєму! — Важко дихаючи, міцно стиснувши руки в кулаки, Едді стояв і розлючено дивився на стрільця.

Роланд відчув втомлене роздратування. Хтось (можливо. Корт, але стрілець схилявся до думки, що то був його батько) у минулому любив повторювати прислів'я: «Сперечатися з закоханим — все одно що вичерпувати океан ложкою». Зараз перед ним стояв справжнісінький доказ правдивості цього виразу — втілення агресивності й самозахисту. «Валяй, — промовляла поза Едді Діна. — Валяй, у мене є відповідь на всі твої закиди».

— А може, її надибав зовсім не кошак, — нарешті сказав Едді. — Може, це й твій світ, але, по-моєму, в цій його частині ти бував не частіше, ніж я — на острові Борнео. Хіба ти знаєш, що тут може бродити, на цих пагорбах? А раптом її вхопила й понесла з собою яка-небудь велетенська мавпа?

— У тому, що її таки щось ухопило, сумніву бути не може, — відповів стрілець.

— Тоді слава Богу, що хвороба не до кінця позбавила тебе міз…

— І ми обидва знаємо, що то було. Детта Волкер. Вона в полоні у Детти Волкер.

Едді розтулив було рота, але на якусь мить — достатньо тривалу, аби обидва вони визнали правду, — невблаганний вираз обличчя стрільця притлумив усі його аргументи.

14

— Не обов'язково ж усе сталося саме так, як ти сказав.

— Підійди трохи ближче. Якщо вже розмовляти, то розмовляти. Щоразу, коли доводиться перекрикувати шум хвиль, у мене з горла видирається шматок. Чи то таке відчуття з'являється.

— Бабусю, чому в тебе такі великі очі? — спитав Едді, не зрушуючи з місця.

— Що ти таке верзеш, чорт забирай?

— Це з казки. Вигадки. — Зараз Едді трохи спустився вниз схилом — на чотири ярди, не більше. — І якщо ти думаєш, що зможеш заговорити мені зуби настільки, щоб я підійшов досить близько до того візка, то вважай, що в тебе в голові самі вигадки.

— Досить близько для чого? Не доберу, — сказав Роланд, хоча насправді чудово розумів, про що йдеться.

З відстані ста п'ятдесяти ярдів згори й за чверть милі на схід за всім цим дійством уважно спостерігали темні очі — очі, що світилися живим розумом і нелюдською безжальністю. Почути, про що говорять ті двоє, було неможливо — винні в цьому були вітер, хвилі й глухий рокіт прибою, що невтомно рив свій підкоп. Та Детті не потрібно було чути, що вони говорять, аби знати, про що йдеться. І без підзорної труби вона бачила, що Справжній Мерзотник зараз був уже Реально Хворим. Може, Справжній Мерзотник колись і планував пару деньків чи навіть тижнів позбиткуватися з безногої негритянки (судячи з обстановочки, інших розваг тут хрін діждешся) — але їй здалося, що тепер Реально Хворому потрібно було тільки одне — забрати свою білу дупу подалі звідси. Просто скористатися чаклунськими дверима, аби врятувати свою сраку. Раніше йому ще ніколи не доводилося драпати. Не доводилося ні п'ятами, ні сракою накивати. Раніше Справжній Мерзотник існував тільки в її уяві. Її досі не перло думати про те, як це все було, які були відчуття, як легко він зумів перебороти всі її відчайдушні спроби випхати його втришия й знову стати господаркою у власній голові. То було страшно. Жахливо. А що ще страшніше, так це те, що вона не доганяла. Що спричинило такий її переляк? Саме по собі лякало вже те, що до цього призвело не вторгнення. Вона знала, що варто покопирсатися в собі глибше, і тоді розгадка не за горами, але не хотіла цього робити. Копирсання в собі може завести її до місця такого типу, якого в стародавні часи боялися моряки, ні дати ні взяти кінця світу, місця, котре давні картографи позначали міткою «ТУТА ВОДЯЦЯ ГАДЮКИ». Огидним у втручанні Справжнього Мерзотника було те, що воно здалося знайомим, наче ця дивовижа траплялася й раніше — та не раз, а чимало разів. Але, попри весь переляк, паніку Детта рішуче відкинула. Навіть у процесі боротьби з загарбником вона спостерігала і все запам'ятовувала. А тепер пригадала, як подивилася в ті двері, куди її власними руками завіз на колясці стрілець. Згадала, як тіло Справжнього Мерзотника лежало на піску, а Едді нависав над ним із ножем у руці.

  127