111 
— Так! — підбадьорилася вона. — Такі ресурси, як ті крилаті ракети!
— Гаразд, якщо від них буде якась користь.
— А чому їй не бути? Він сказав, що кожна має бойову головку на тисячу фунтів.
— Зважаючи на те, як мало ми знаємо про Купол, як можеш ти чи будь-хто з нас знати щось напевне? Звідки нам знати, що ракета не зірве Купол, залишивши кратер завглибшки з милю на тому місці, де стояв Честер Мілл?
Вона збентежено дивилася на нього. Потираючи, розминаючи руками собі поперек у тому місці, де гніздився біль.
— Авжеж, усе в руках Божих, — сказав він. — І ти права, Ендріє, ракети можуть спрацювати. Але якщо ні, ми залишимося напризволяще, а Головнокомандувач, котрий не здатен допомогти своїм громадянам, не вартий і бризки теплої сечі до холодного нічного горщика, на моє переконання. Якщо їхній обстріл не дасть того результату і якщо вони не пошлють усіх нас до Слави Господньої, комусь доведеться опікуватися нашим містом. Кому краще цим займатися: якомусь приблуді, котрого доторкнувся своєю чарівною паличкою Президент, чи виборним особам, які вже тут є? Розумієш тепер, куди я навертаю?
— Мені полковник Барбара здався цілком здатним, — прошепотіла вона.
— Перестань так його називати! — закричав Великий Джим.
Енді впустив теку, а Ендрія з переляканим зойком зробила крок назад.
Але одразу ж вона стала й випросталася, вмент віднайшовши в собі той, притаманний янкі сталевий стрижень, завдяки якому колись мала хоробрість вперше балотуватися у виборні.
— Не смій кричати на мене, Джиме Ренні. Я тебе знаю ще відтоді, як ти в першому класі вирізав картинки з каталогу «Сіерз»[177]і наклеював їх на кольоровий картон, тож не кричи на мене.
— Ох, дідько тебе забирай, вона образилася. — Хижа усмішка розповзалася тепер від вуха до вуха, перетворивши верхню частину його лиця на якусь дражливу веселу маску. — Як же це нікчемашно недоречно. Але вже пізно, я втомився і вичавив із себе весь денний запас солоденького сиропу. Тож слухай сюди і не змушуй мене повторювати двічі. — Він поглянув собі на годинник. — Зараз одинадцята тридцять п'ять, а я ще до дванадцятої хочу потрапити додому.
— Я не розумію, чого ти від мене хочеш?
Він підкотив очі, немов був не в змозі повірити в таку тупість.
— Коротко? Я хочу знати, чи будеш ти на моєму боці — моєму й Енді, — якщо цей їхній ідіотський план з ракетами нічого не дасть. А не поряд із цим вискочнем з посудомийної машини.
Вона розправила плечі й відпустила спину, за яку було трималася руками. Вона зуміла подивитися йому прямо у вічі, хоча губи в неї тремтіли.
— А якщо я вважаю, що полковник Барбара — містер Барбара, якщо тобі так більше подобається — більш кваліфікований керівник у кризовій ситуації?
— Що ж, обійдуся наразі, перетуди-тебе-в-батька-матір, — відповів Великий Джим. — Хай тобі допоможе твоя висока мораль. — Голос його впав до бурмотіння, що лякало більше за попередні крики. — Але ж ти приймаєш оті пігулки. Оксиконтин.
Ендрія похолола:
— А що з ними не так?
— Енді має їх чималенький запас, спеціально для тебе, але, якщо ти в цих перегонах вибираєш не того коня, пігулки можуть просто розчинитися. Правильно я кажу, Енді?
Енді почав мити кавоварку. Вигляд у нього був нещасний, він уникав погляду неспокійних очей Ендрії. Але з відповіддю не забарився.
— Так, — підтвердив він. — У такому випадку може трапитися, що я їх просто висиплю до унітаза в аптеці. Небезпечно тримати такі наркотики в цілком відрізаному від світу місті.
— Ти не маєш права! — скрикнула вона. — У мене є рецепт!
Великий Джим почав лагідно.
— Єдиний рецепт, який тобі зараз потрібен, це триматися людей, котрі знають це місто найкраще, Ендріє. Наразі це єдиний різновид рецепта, від якого тобі буде хоч якась користь.
— Джиме, мені потрібні мої пігулки, — вона почула, як тремтить її голос, точно, як у її матері в останні, найгірші роки, коли вона вже не вставала з ліжка, і Ендрія ненавиділа себе за це. — Я їх дуже потребую!
— Знаю, — сказав Великий Джим. — Бог випробовує тебе великим болем. («Не кажучи вже про гидомирну залежність від наркотику», — подумав він.)
— Просто роби, що слід, — включився Енді. Очі його в темних ободах були сумними й переконливими. — Джим найкраще знає, що треба нашому місту, і завжди знав. Не потрібно, щоб якийсь чужак розповідав нам, як робити нашу справу.
111 
