115 
Знову заскиглила Одрі.
Нічна сорочка Джен вся збилася. Расті її поправив, натягнув ковдру і прибрав волосся в Дженні з лиця. Очі під її заплющеними повіками швидко рухалися туди-сюди, але він не помітив у неї ні тремтіння кінцівок, ні скорчених пальців, ні характерного плямкання губами. Радше фаза швидкого сну, аніж епілептичний напад, це майже напевно. З чого поставало цікаве питання: невже собаки чують ще й запах поганих сновидінь?
Він нахилився й поцілував Джен у щічку. Відразу по цьому очі її розплющилися, але він не був певен, що вона його бачить. Це міг бути й симптом малої епілепсії, але Расті чомусь не вірилося в це. У такому разі загавкала б Оді, вважав він.
— Спи, солоденька, — промови він.
— Тату, в нього золотий бейсбольний м'яч.
— Я знаю, мила, засинай.
— То поганий м'яч.
— Ні. Він хороший. Бейсбольні м'ячі всі хороші, а особливо золоті.
— Ох, — зітхнула вона.
— Засинай, доню.
— Добре, татуню. — Вона перевернулася на бік і заплющила очі. Трохи поворушилася під ковдрою, а потім затихла. Одрі, котра лежала на підлозі, піднявши голову, й дивилася на них, знову поклала морду собі на лапи і сама заснула.
Расті трохи посидів там, послухав дихання своїх дочок, запевняючи себе, що нема ніяких причин для страхів, всі люди вряди-годи балакають уві сні. Він запевняв себе, що все гаразд — достатньо було лише поглянути на сплячу на підлозі собаку, щоби в цьому впевнитися, — але посеред глупої ночі важко бути оптимістом. Коли до світанку ще залишалося кілька довгих годин, погані думки втілилися і почали блукати. Посеред ночі сни перетворилися на зомбі.
Врешті-решт він вирішив, що йому не хочеться пирога з журавлиною й помаранчами. Йому схотілося повернутися до ліжка, притиснутися до своєї теплої сплячої дружини. Але, перш ніж вийти зі спальні, він погладив шовковисту голову Оді.
— Вартуй, дівчинко, — шепнув він їй.
Оді розплющила одне око, поглянула на нього.
Він подумав: «Золотава ретриверка. — І, природно, наступна асоціація. — Золотий бейсбольний м'яч. Поганий м'яч».
Тієї ночі, попри нововиявлену жіночу приватність, Расті залишив їхні двері відкритими.
12
Коли Великий Джим повернувся додому, Лестер Коґґінс сидів у нього на ґанку. Коґґінс читав Біблію при світлі ліхтарика. Великий Джим не пройнявся такою ревністю преподобного, настрій, який у нього й так був поганим, ще більше погіршав.
— Хай благословить тебе Господь, Джиме, — привітався Лестер, підводячись. Він вхопив і палко стиснув протягнуту йому Великим Джимом руку.
— І тобі благословення, — сміливо відповів Великий Джим.
Коґґінс ще раз міцно стиснув йому руку наостанок і врешті її відпустив.
— Джиме, я тут тому, що отримав одкровення. Минулої ночі я просив його, бо вельми було мені тяжко, а сьогодні вдень воно трапилося. Бог напоумив мене і через Писання, і через того хлопчика.
— Через сина Дінсмора?
Коґґінс гучно цмокнув губами свої складені долоні й здійняв їх до неба.
— Саме так. Через Рорі Дінсмора. Хай перебуває він у Божій благодаті во віки віків.
— Саме зараз він вечеряє з Ісусом, — промовив Великий Джим машинально. У світлі свого ліхтаря він вивчав преподобного, і йому не подобалося те, що він бачив. Хоча на ніч різко похолоднішало, шкіра Коґґінса блищала від поту. Очі були витріщені, білкаті. Волосся в нього їжилося якимись дикими кучерями й піддашками. І взагалі він мав вигляд людини, що збилася на манівці і скоро впаде в рівці.
Великий Джим подумав: «Це недобре».
— Авжеж, — підхопив Коґґінс. — Я певен. Бенкетують… в обіймах предвічних рук…
Великому Джиму майнула думка, що важко робити ці дві справи одночасно, але він утримав її при собі.
— І понад те, Джиме, смерть його не була даремною. Ось, щоб розповісти тобі це, я й прийшов.
— Розповіси в хаті, — сказав Великий Джим, і перш ніж проповідник мовив слово, спитав: — Ти бачив мого сина?
— Джуніора? Ні.
— Ти довго тут чекав? — Великий Джим увімкнув у передпокої світло, при цім благословляючи генератор.
— Десь із годину. Може, трохи менше. Сидів на сходах… читав… молився… розмірковував.
Великому Джиму кортіло знати, чи не бачив його хтось, але він утримався від запитання. Коґґінс і так був сам не свій, а таке питання могло ще більше вибити його з колії.
— Ходімо до мене в кабінет, — покликав він і пішов попереду, з похиленою головою, плоскостопо перевалюючись повільними широкими кроками. Ззаду він скидався на одягненого в людське вбрання ведмедя, старого й повільного, але все ще небезпечного.
115 
