208 
— На карті Мілл ближчий до гексагона, — пояснив Джо. — Але не звертайте на це уваги. Радше скористайтеся своїм здоровим глуздом.
Норрі показала на те місце на шкарпетці, де стопа переходила у вертикальну трубу верхньої частини… — Отут. Оце центр.
Джо позначив це місце кінчиком авторучки.
— Не вельми це доречно, містере, — зітхнула Клер. — Проте тобі все одно треба нову пару, я гадаю. — І, перш ніж він устиг поставити наступне запитання, вона додала: — На карті це місце приблизно там, де наш міський майдан. То ви саме там будете шукати?
— Там ми шукатимемо у першу чергу, — відповів Джо, трохи розчарований тим, що в нього вкрали тріумфальний фінал пояснень.
— Бо якщо генератор існує, — задумливо продовжила його мама, — ви гадаєте, він мусить міститися в центрі міста. Або якомога ближче до нього.
Джо кивнув.
— Круто, місіс Макклечі, — похвалив Бенні, піднявши руку. Дайте п'ять, матір мого сердечного друга.
Ніяково посміхаючись, не випускаючи з лівої руки фото свого чоловіка, Клер Макклечі ляснула правою долонею по долоні Бенні. А тоді сказала:
— Принаймні міський майдан безпечне місце, — зробила паузу, обдумуючи власні слова, і трохи спохмурніла. — Ну, мені так здається, але хто це може знати.
— Не хвилюйтеся, — промовила Норрі. — Я за ними наглядатиму.
— Тільки пообіцяйте мені: якщо ви дійсно щось знайдете, ви залишите його для спеціалістів розбиратися, — нагадала Клер.
«Мам, — подумав Джо. — Я гадаю, ми якраз і є тими спеціалістами». Але не промовив. Він розумів, що від цього її збентеження лише посилиться.
— Наше слово, — запевнив Бенні, знов задерши руку. — Ще п'ять, о матір мого…
Цього разу вона утримала обидві руки на фотографії.
— Я люблю тебе, Бенні, але подеколи ти мене втомлюєш.
Він усміхнувся печально.
— Точнісінько те саме говорить моя мама.
5
Джо з друзями йшли вниз пагорбом до сцени, яка стояла в центрі майдану. Позаду них мурмотіла Престіл. Затримувана Куполом, вода в річечці спала там, де Престіл на північному заході перетинала кордон Честер Мілла. Якщо Купол стоятиме і завтра, подумалося Джо, наша річка перетвориться зовсім на брудний струмочок.
— Окей, — мовив Бенні. — Досить клеїти дурня. Пора вже чародіям-скейтерам починати рятувати Честер Мілл. Давай-но ввімкнемо цю штучку.
Обережно (і зі щирою повагою) Джо витяг Ґайґера з пластикового пакета. Батареї, що його колись живили, були давно загиблими солдатами, а контакти окислилися й поросли брудом, але за допомогою кухонної соди корозію ліквідували, а Норрі в інструментальній шафі в батьковому гаражі знайшла цілих три шестивольтових батареї.
— Щодо батарей, він у мене чистий маніяк, — зізналася вона. — А ще він колись уб'ється, намагаючись навчитися керувати скейтбордом, але я його люблю.
Джо поклав великий палець на кнопку, але потім подивився на них похмуро:
— Хочу вас попередити, ця штука може показувати дулю з маком геть усюди, а там все-таки буде десь генератор, та ще й не той, котрий випромінює альфа-бета ритми…
— Та вмикай уже, заради Бога! — перервав його Бенні. — Ця тягучка мене доконає.
— Він правий, — кивнула Норрі. — Вмикай.
Але трапилася цікава річ. Вони досхочу випробували лічильник у хаті Джо, і він працював чітко: коли піднесли його до старезного годинника з радіолюмінесцентним циферблатом, стрілка слухняно колихнулася. А от тепер, коли вони опинилися тут — так би мовити, на полі бою — Джо закам'янів. Піт виступив у нього на лобі. Він відчував, як той накопичується й ось-ось почне стікати йому в очі.
Він би міг довго ще так простояти, аби Норрі не поклала йому на руку свою долоню. А зверху й Бенні поклав свою. Тож вони посунули вмикач-повзун разом, утрьох. Стрілка у віконці ІМПУЛЬС/ СЕК умент стрибнула на +5 і Норрі вчепилася в плече Джо. Але тоді стрілка повернулася на +2 і дівчинка послабила свою хватку. Вони не мали досвіду з лічильниками радіації, але всі здогадалися, що побачили просто природний фон.
Джо повільно обійшов естраду, тримаючи в руці трубку Гайґера-Мюллера, якою закінчувався витий шнур, схожий на телефонний. Лампочка живлення горіла яскравим медовим світлом, і стрілка час від часу трохи ворушилася, але здебільшого залишалася нерухомою, тримаючись біля нуля. Побачені ними маленькі її стрибки, радше були спричинені їхніми власними рухами. Його це не здивувало — у глибині душі він очікував, що ця справа не буде простою, але в той же час Джо відчув гірке розчарування. Це було насправді дивно, як гарно розчарованість і відсутність здивування можуть доповнювати одне одну; немов близнючки Ольсен[288] в царині емоцій.
208 
