228 
— Я зараз же буду там.
— От бля, — лайнувся Піт. — Тут іде Енді Сендерс, весь такий збіса заплаканий. Може, мені спробувати взяти в нього коментар або…
— Ні в якому разі, чоловік втратив дочку усього через три дні після того, як втратив дружину. Ми ж не «Нью-Йорк Пост». Я зараз же буду там.
Не чекаючи відповіді, вона обірвала розмову. Спершу вона почувалася доволі спокійною; навіть не забула замкнути редакцію. Та, тільки-но ступила на тротуар, у спеку, під небо, немов закопчене тютюновим димом, куди й подівся її спокій. Джулія побігла.
20
Джо, Норрі й Бенні судорожно смикались, лежачи в якомусь надто розсіяному світлі сонця на дорозі Чорна Гряда. Згори їх палило надто гарячим жаром. Аж ніяк не схильна до самогубства ворона всілася на телефонному дроті й глипала на них яскравими, розумними очима. Каркнувши один раз, вона змахнула крилами і полетіла геть під цим дивним денним небом.
— Гелловін, — бурмотів Джо.
— Нехай вони перестануть кричати, — стогнав Бенні.
— Сонця нема, — промовила Норрі. Її руки хапали повітря. Вона плакала. — Нема сонця, о Боже мій, тут нема більше сонця.
На вершині Чорної Гряди, у яблуневому саду, з якого було видно весь Честер Мілл, яскраво зблиснув рожево-ліловий вогник.
Він зблискував знову і знову, кожні п'ятнадцять секунд.
21
Джулія бігом піднялася по сходах поліцейської дільниці, з обличчям, ще запухлим зі сну, з волоссям сторчма на голові. Коли обіч неї вигулькнув Піт, вона помотала головою.
— Краще побудь тут. Я тебе можу покликати, коли вже братиму інтерв'ю.
— Люблю, хто позитивно мислить, але дідька лисого, — сказав Піт. — Невдовзі після Енді, вгадай, кого принесло? — Він показав на «Гаммер», припаркований біля пожежного гідранту.
Біля машини стояли Лінда Еверет і Джекі Веттінгтон, поглинуті розмовою. Обидві жінки виглядали серйозно ошелешеними.
Перше, що вразило Джулію всередині дільниці, це задуха, кондиціонер було вимкнуто, либонь, заради економії пального. Друге — кількість юнаків, котрі там сиділи, між ними й двоє з бозна-скількох братів Кіл'янів — цих неможливо було не впізнати по шнобелях і конічних головах. Вочевидь, усі ці молодики були зайняті заповненням офіційних форм.
— А якщо хтось не мав останнього місця роботи? — питався один з них в іншого.
З підвалу чулися плаксиві крики Енді Сендерса.
Джулія одразу попрямувала до чергової частини, куди вчащала роками і навіть робила добровільні внески в тутешній кавово-пончиковий фонд (плетений кошик). Ніколи раніше її не зупиняли, але зараз Марті Арсенолт сказав:
— Вам не можна туди, міз Шамвей. Наказ.
Промовив він ці слова до неї ніяковим, примирливим тоном, якого, певне, не застосовував до Піта Фрімена.
Якраз у цю мить сходами з підвалу, який офіцери Міллівського департаменту поліції між собою прозивали «кліттю», піднялися Великий Джим Ренні з Енді Сендерсом. Енді плакав. Великий Джим, примовляючи щось заспокійливе, обіймав його за плечі. Слідом за ними з'явився Пітер Рендолф. Уніформа на ньому сяяла, але обличчя він мав людини, котра оце щойно ледь врятувалась від вибуху бомби.
— Джиме! Піте! Я хочу побалакати з вами, для «Демократа»! — гукнула Джулія.
Великий Джим доволі довго розвертався, але лише заради того, щоби окинути її поглядом типу «мешканцям пекла теж хотілося б води з льодом». А потім повів Енді до кабінету шефа. Говорив він щось про молитви.
Джулія вирушила повз стійку. З тим самим винуватим лицем Марті вхопив її за руку.
— Коли минулого року ви, Марті, попрохали мене не подавати в газеті матеріал про той скандальчик з вашою дружиною, я вам посприяла. Бо інакше б ви втратили роботу. Тож, якщо в вас є хоч унція вдячності, пропустіть мене.
Марті пустив її, промурмотівши:
— Я намагався вас утримати, але ви мене не послухались. Не забудьте.
Джулія кинулася бігом через чергову частину.
— На хвилиночку, лебедики, — окликнула вона Великого Джима. — Ви з Пітом Рендолфом чиновники на службі нашого міста і тому будете говорити зі мною.
Цього разу погляд, подарований їй Великим Джимом, містив у собі злість разом зі зневагою:
— Ні. Не будемо. Ви не маєте на це зараз права.
— А він має? — спитала вона, кивнувши на Енді Сендерса. — Якщо те, що я чула про Доді, правда, саме він остання особа, котрій можна було б дозволити спускатися до підвалу.
228 
