Особенно,... 
446 
Грох просяяв і потис Оллі брудну руку.
— Вітаю з поверненням до Сполучених Штатів, синку. Вітаю з поверненням до відкритого світу.
Оллі обняв рукою Еймса за шию. Він розумів, що втрачає свідомість. Він хотів протриматися ще трішки, щоби встигнути сказати «дякую», проте не зміг. Останнє, що він усвідомив перед тим, як темрява поглинула його знову, було те, що солдат цілує його в щоку.
15
На північному кінці першим на волю вирвався Горес. Він помчав просто до полковника Кокса й затанцював навкруг його ніг. Горес не мав хвоста, але це не важило; він крутив-метляв усім своїм огузком.
— А щоб мені пропасти, — промовив Кокс.
Він підхопив пса на руки, і Горес почав ошаліло облизувати полковнику обличчя.
Біженці стояли купкою на своєму боці (демаркаційну лінію було ясно видно в траві, яскравій по один бік і мертвотно-сірій по інший), починаючи розуміти, але не відважуючись цілком вірити. Расті, Лінда, малі Джей-Джей, Джо Макклечі й Норрі Келверт і матері цих двох у них по боках. Джинні, Джина Буффаліно й Герріет Біґелоу, обійнявшись. Твіч обнімав сестру свою Розі, котра рюмсала, колисаючи на руках Малюка Волтера. За руки трималися Пайпер, Лісса й Джекі. Позаду них стояли Тоні Гай і Пітер Фрімен, все, що залишилося від персоналу «Демократа». Елва Дрейк прихилилася до Роммі Берпі, а той тримав на руках Алісу Епплтон.
Вони дивилися, як швидко підіймалася вгору брудна стіна Купола. Яскравість осіннього листя на тому боці хапала за душу.
Свіже, солодке повітря здіймало їм волосся, осушувало піт із їхньої шкіри.
— Перед цим ми все бачили ніби крізь закопчене скло, — промовила Пайпер Ліббі. — А тепер немов зустрілися лицем до лиця.
Горес зістрибнув з рук полковника Кокса й почав нарізати вісімки по траві, дзявкаючи, винюхуючи, намагаючись посцикати одночасно на все зразу.
Вцілілі біженці, не вірячи власним очам, дивилися на яскраве небесне шатро, що височіло понад свіжим осіннім днем у Новій Англії. А над ними брудний бар'єр, що був тримав їх в ув'язненні, підносився вгору все швидше і швидше, зменшуючись до довгої лінії, немов проведеної стрімким олівцем по аркушу блакитного паперу.
Якась пташка промайнула над тим місцем, де лише щойно стирчав Купол. Аліса Епплтон, все ще сидячи на руках у Роммі, побачила її і весело засміялася.
16
Барбі й Джулія стояли навколішках і по черзі дихали зі шпинделя, що стирчав з шини, котра лежала між ними. Вони бачили, як коробочка знову почала підніматись. Спершу повільно і, здавалось, вона вдруге зависла на висоті вісімдесят футів, так, ніби вагалась. А тоді вона метнулася вгору зі швидкістю, неможливою для відстеження людським оком; це було, як намагатись побачити кулю в леті. Купол або злітав вгору, або якимсь чином згортався.
«Коробочка, — подумав Барбі. — Вона притягує до себе Купол, як магніт притягує залізні ошурки».
До них пробивався протяг. Барбі відзначав за ворушінням трави, як той дужчає. Він потряс Джулію за плече й показав прямо на північ. Брудне сіре небо знов стало синім, таким яскравим, що аж очам боляче. Гіпнотизували своєю яскравістю дерева.
Джулія підвела голову від шпинделя і вдихнула.
— Я не певен, що це настільки… — почав Барбі, але тут уже нарешті прилетів справжній вітер. Він побачив, як той здіймає волосся Джулії, відчув, як той висушує піт на його глибоко просяклому вугільним пилом обличчі, ніжно, немов долоня коханої.
Джулія знову закашлялась. Він постукав її по спині, в той же час роблячи свій перший вдих. Воно ще тхнуло й дряпало йому горло, але вже годилось для дихання. Погане повітря відлітало на південь, а свіже вдувалося з території ТР-90 поза Куполом — звідти, де щойно був той бік Купола. Наступний вдих був кращим, третій ще кращим, четвертий — дарунком Бога.
Або шкіроголової дівчинки.
Барбі з Джулією обнялися біля чорного квадратика на траві, де була лежала коробочка. Там ніщо не ростиме, ніколи більше.
17
— Сем! — скрикнула Джулія. — Ми мусимо витягти Сема!
Вони побігли до «Одіссея», все ще хекаючи, а от Сем уже не кашляв. Він навалився на кермо, очі розплющені, дихання коротке. Нижня частина обличчя в нього була залита кров'ю, і коли Барбі його відхилив, він побачив, що блакитна сорочка старого стала брудно-пурпуровою.
— Ви зможете його нести? — спитала Джулія. — Ви зможете його донести туди, де солдати?
446 
