100 
Я підвелася, спокійнісінько, не чекаючи запрошення, скинула капелюшок і рукавички і заявила, що піду пошукаю Бесі, яка має бути на кухні, й попрошу її з'ясувати, чи згодна місіс Рід прийняти мене сьогодні чи ні. Я так і зробила, знайшла Бесі і, передавши їй своє прохання, і далі робила те, що вважала за слушне. Досі я, як правило, знічувалася перед пихою, і, якби мене зустріли так, як сьогодні, рік тому, то я, не роздумуючи, залишила б Ґейтсхед завтра вранці. Тепер же я одразу збагнула, що це буде нерозумно. Я проїхала, щоб побачити тітку, сто миль і маю бути коло неї доти, поки вона одужає або помре. А до гордощів чи дурості її дочок мені байдуже, і краще на них просто не зважати й робити те, що треба. Тим-то я й звернулася до економки і, сказавши їй, що проживу тут тиждень-два, попросила її показати мені кімнату, віднести туди мою валізу, а потім пішла за нею сама. На сходах я зустріла Бесі.
— Пані прокинулася, — мовила вона. — Я сказала їй, що ви тут. Ходіть, хай вона вас побачить. Та чи впізнає?
Я б і без поводиря знайшла цю кімнату, куди мене колись так часто кликали, щоб покарати або вилаяти. Я випередила Бесі й тихенько відчинила двері. Уже вечоріло, на столі горіла лампа під абажуром. В кімнаті, як і колись, стояло велике ліжко, завішене жовтою запоною, той самий туалетний столик, крісло і дзиґлик під ноги, що на нього мене не раз ставили навколішки й змушували благати вибачення за вигадані злочини. Мій погляд ковзнув і у знайомий куток, чи не побачу там страшної тонкої різки, яка звичайно там стояла, ніби тільки чекаючи нагоди вискочити, як бісеня, і відшмагати мої тремтячі долоні чи зігнуту шию. Я підійшла до ліжка, відслонила
запону й схилилася над горою білих подушок.
Зберігши в пам'яті обличчя місіс Рід, я пильно шукала знайомих рис. На щастя, час руйнує жагу помсти й глушить пориви гніву та відрази: покидаючи цю жінку, я почувала гіркоту й ненависть, а вернулася до неї з серцем, сповненим співчуття до її великого страждання, і з щирим прагненням забути ворожнечу, пробачити всі несправедливості й потиснути їй руку, як другові.
Обличчя було знайоме: суворе й невблаганне, як і колись, з холодними очима, що їх ніщо не могло зворушити, і піднятими трохи зневажливо деспотичними бровами. Як часто вони загрозливо й ненависно насуплювалися проти мене! І як за коротку мить, тільки-но я глянула на їхні неприємні лінії, мені пригадалися усі дитячі страхи й муки. А проте я схилилася й поцілувала її. Вона подивилась на мене.
— Це Джейн Ейр? — запитала вона.
— Так, тітко Рід. Як ваше здоров'я, люба тіточко?
Свого часу я заприсяглася, що ніколи не назву її тіткою. Тепер же я не вбачала гріха в тому, що зламаю свою присягу. Мої пальці стиснули її руку, що лежала на ковдрі. Якби-то й вона лагідно потиснула мою, я б щиро зраділа. Та черству натуру не так легко зворушити й не так легко викорінити з неї природжену відразу. Місіс Рід забрала руку й, відвернувши від мене очі, зауважила, що вечір теплий. Вона була така сама холодна до мене, я одразу збагнула, що її ставлення, її думка про мене не змінилися і не могли змінитися. З її крижаних очей, які не знали ні ніжності, ні сліз, я зрозуміла, що вона уперто не хоче вірити, що я могла стати кращою, бо якби вона визнала це, то не зраділа б, а вважала б це за приниження. Мені стало боляче й прикро, і я поклала собі перемогти її — подолати її природу й злу волю. Мене душили сльози, як і змалку, та я стримала їх. Я поставила стілець у головах недужої, сіла й схилилася над подушкою.
— Ви кликали мене, — мовила я. — Ось я й прийшла, і маю намір бути тут доти, поки ви одужаєте.
— Ну, звісно. Ти бачила моїх дочок?
— Так.
— Скажи їм, що я тебе лишаю тут, поки переговорю з тобою про те, що маю на думці. Сьогодні вже пізно, та й важко мені пригадувати ці справи. Щось я мала тобі сказати... хай-но я згадаю...
Очі її блукали, мова була безладна: видно, це колись міцне тіло зазнало тяжкого струсу. Вона неспокійно заворушилася, натягуючи на себе ковдру. Мій лікоть, спертий на край ліжка, притримував ковдру, і це розсердило тітку.
— Сядь рівно, — сказала вона, — не дратуй мене і не тримай ковдру... Ти — Джейн Ейр?
— Так, я — Джейн Ейр.
— Скільки клопоту завдала мені ця дитина! Ніхто й не повірить. Який це був тягар для мене! Щодня й щогодини вона дуже й дуже дратувала мене — і своєю незбагненною вдачею, і своїми раптовими спалахами гніву, і неприродною звичкою завжди стежити за кожним твоїм рухом! Пригадую собі, як одного разу вона говорила зі мною як божевільна або як сатана — жодна дитина не говорила зі мною й не дивилася на мене так, як вона. І я з радістю вирядила її з дому. Що було з нею в Ловуді? Там лютував тиф, і багато півчят померло. Тільки ж вона не вмерла; але я сказала, що вмерла, — я хотіла, щоб вона вмерла!
100 
