98 
— І мені так само, сер, — відповіла я, сховавши гаманця за спину. — Я ніяк не обійдуся без цих грошей.
— Не будьте скупі! — сказав він. — Ви жалієте мені грошей! Дайте мені хоч п'ять фунтів, Джейн!
— Ані п'яти шилінґів, сер, ані п'яти пенсів!
— То дайте хоч глянути на гроші!
— Не можна, сер, ви втратили моє довір'я.
— Джейн!
— Прошу?
— Обіцяйте мені одну річ.
— Я маю право обіцяти тільки те, що можу виконати.
— Не давайте оголошення: довірте це діло мені. Як треба буде, я знайду вам місце.
— Я згодна, сер, коли й ви обіцяєте мені, що я і Адель покинемо цей дім, перше ніж ваша наречена вступить сюди.
— Згода! Згода! Даю вам слово. То ви їдете завтра?
— Так, сер, удосвіта.
— Ну, а після обіду ви прийдете у вітальню?
— Ні, сер, я мушу збиратися в дорогу.
— Виходить, нам треба на якийсь час попрощатися?
— Гадаю, що так, сер.
— А як люди прощаються, Джейн? Навчіть мене, я зовсім не знаю як.
— Вони кажуть: «Бувайте здорові» або якесь інше підхоже слово.
— Скажіть його.
— Бувайте здорові, містере Рочестер, на все добре.
— А що повинен сказати я?
— Те саме, сер, коли ваша ласка.
— Бувайте здорові, міс Ейр, на все добре. Оце й усе?
— Так.
— Як на мене, то таке прощання сухе, нудне і неприязне. Я хотів би якось інакше. Принаймні внести маленький додаток до цього звичаю. От хоча б потиснути одне одному руки, дарма що й це мало мене втішить. А ви, Джейн, тільки: «Бувайте здорові», — і край?
— Цього досить, сер. Щире побажання можна передати якнайкраще одним словом.
— Може, й так. Тільки дуже вже воно сухе й холодне, оце «Бувайте здорові». «Скільки він ще стоятиме й затулятиме собою двері? — питала я себе. — Мені треба пакуватися». Задзвонив дзвінок на обід, і містер Рочестер, ні слова не сказавши, пішов. Того дня я його більше не бачила, а другого ранку, поки він ще не встав, виїхала.
Першого травня, десь о п'ятій годині по обіді я прибула до Ґейтсхеда. Перше ніж зайти в дім, я навідалася до прибудови для служби. Там було чисто й затишно. На вікнах висіли білі фіранки, підлога — чиста-чистісінька, камінні ґрати й щипці — начищені до блиску, в каміні — веселе полум'я. Бесі сиділа коло вогню, колишучи дитину, а малий Роберт і його сестра тихенько бавилися в куточку.
— Слава Богу!.. Я так і знала, що ви приїдете! — вигукнула місіс Лівен, коли я
зайшла.
— Так, Бесі, — сказала я, поцілувавши її. — Я не спізнилася? Як здоров'я місіс Рід? Вона ще жива?
— Так, ще жива, їй тепер трохи покращало. Лікар каже, що вона одужає.
— Вона мене згадувала?
— Вона говорила про вас оце тільки сьогодні рано й хотіла, щоб ви приїхали. Тільки тепер вона спить, принаймні ще спала десять хвилин тому, коли я була нагорі. Після обіду вона завжди лежить непритомна і приходить до пам'яті тільки годині о шостій-сьомій. Відпочиньте годинку, міс, і тоді ми підемо нагору разом.
Тут у дверях з'явився чоловік, і Бесі, поклавши заколисану дитину, пішла йому назустріч. Потім вона наполягла, щоб я зняла капелюшок і випила чаю, бо я, як вона казала, була бліда й стомлена. Я зраділа її гостинності і слухняно дозволила їй стягти з мене дорожнє вбрання, достоту так, як вона це робила колись, ще за мого дитинства.
А мої дитячі літа ніби повернулись до мене: ось вона порається так само, як і тоді, — розставляє на таці свій найкращий посуд, мастить хліб маслом, підсмажує солодкі грінки і вряди-годи частує маленького Роберта або Джейн лагідними ляпанцями й штурханами, як частувала колись і мене. Бесі нітрохи не змінилася: лишилася така сама, якою я її знала, запальна, моторна й добросерда. Чай був готовий, і я була звелася, щоб підійти до столу, та Бесі наказала мені своїм давнім владним голосом сидіти на місці: вона подасть чай до каміна. Вона присунула до мене маленький круглий столик з чашкою чаю і тарілкою грінок, зовсім так, як робила ще тоді, коли я сиділа на стільчику в дитячій кімнаті, а вона радо частувала мене здобутими на кухні ласощами. Я всміхнулася й скорилась її волі, як і колись давно.
Бесі цікавилася, чи я щаслива в Торнфілд-холі і яка моя господиня; коли ж я сказала, що там є тільки господар, — то чи пристойний він чоловік і чи подобається мені. Я сказала, що він хоч і негарний, зате справжній джентльмен, добре до мене ставиться і я не нарікаю. Потім описувала їй веселе товариство, яке гостює в домі містера Рочестера. Бесі залюбки слухала ці подробиці. Саме таке їй дуже подобалося.
98 
