Особенно,... 
123 
— Гадаю, що так.
— Гадаєш! Що ж тоді у тебе таке?.. Скажи, що у тебе болить?
— Не можу, сер, нема слів переказати вам, що в мене на душі. Я хочу, щоб ця година не мала кінця. Хто знає, як обернеться для нас завтрашній день?
— Це іпохондрія, Джейн. Ти перевтомлена або перехвилювалась.
— А ви, сер, щасливі і спокійні?
— Спокійний?.. Ні. Але щасливий. Щасливий до глибини душі.
Я глянула на його обличчя й прочитала на ньому невимовну радість. Воно пашіло й палало.
— Поділися зі мною своєю тривогою, — сказав він, — скинь з душі камінь, що її гнітить. Що тебе мучить? Що я буду тобі поганим чоловіком?
— Я дуже далека від такої думки.
— Чи, може, тебе бере страх перебрати на себе нові обов'язки, вступити в нове життя?
— Ні.
— Ти мене вражаєш, Джейн. Твій погляд і смутний, рішучий голос крають моє серце. Будь ласка, поясни мені, в чім річ.
— Тоді, сер, слухайте. Минулої ночі ви не були дома?
— Не був. Ага, ти вже натякала на якусь подію за моєї відсутності, думаю, нічого серйозного. Одне слово, щось тебе збентежило. Хай же і я взнаю. Може, місіс Фейрфакс чогось наговорила? Чи, може, ти почула що від слуг? І це вразило твоє чутливе самолюбство?
— Ні, сер.
Вибило дванадцяту. Я перечекала, поки завмер срібний передзвін маленького годинника та хрипкий брязкіт великого у холі, і провадила далі:
— Вчора цілий день я мала до знемоги роботи і була дуже щаслива від цих невпинних клопотів, бо, хоч вам і здається, що мене непокоять мої нові обов'язки, нове життя і таке інше, це зовсім не так. Навпаки, моя найбільша радість — це надія жити з вами — найсвітліша надія, бо я люблю вас. Не треба, сер, — не голубте мене, — хай я розповім спокійно... Вчора я ще сподівалася на провидіння й вірила, що події складуться щасливо і для вас, і для мене. Коли пригадуєте, день був ясний — ні тихе повітря, ні небо не віщували пригод у вашій дорозі. Після чаю я трохи погуляла по терасі, думаючи про вас. Ви стали мені перед очима як живий, ніби й не від'їздили. Я думала про своє прийдешнє життя і про ваше життя, сер, — ширше й діяльніше, ніж моє, у стільки разів, у скільки море ширше й глибше від струмочка, що в нього впадає. Я дивуюся моралістам, які звуть цей світ сумною пустелею: для мене він цвіте трояндовим цвітом... Аж враз перед заходом сонця стало холодно й хмарно. Я зайшла в дім. Софі покликала мене нагору подивитися на моє шлюбне вбрання, яке щойно принесли, а під ним у коробці я знайшла й ваш дарунок — розкішний серпанок, який ми з вашим князівським марнотратством виписали мені з Лондона, певно, вирішивши, що коли я не хочу мати коштовностей, то ви таки змусите мене взяти від вас щось не менш цінне. Я посміхалася, розгортаючи його, і в думці малювала собі, як я буду кепкувати з ваших аристократичних смаків та ваших зусиль перевдягти вашу плебейку наречену в дочку пера. Я уявляла собі, як я покажу вам шматок мережива, який я приготувала собі на голову, й спитаю, чи не досить цього для жінки, що не може дати чоловікові ні багатства, ні краси, ні зв'язків. Я чітко бачила вираз вашого обличчя й чула ваші обурені республіканські відповіді та зверхні аргументи про те, що вам немає потреби примножувати своє багатство чи покращувати своє становище й одружуватися з грошима чи титулом.
— Як ти добре знаєш мене, чарівнице! — перепинив мене містер Рочестер. — Що ж ти такого знайшла у серпанку, крім вишивки? Може, отруту або кинджал? І чого ти така похмура?
— Ні, ні, сер. Крім тонкої та багатої тканини, я знайшла в нім іще гордощі Фейрфакса Рочестера, а вони мене не лякають, бо я вже звикла бачити цього демона... Отож ставало дедалі темніше, і вітер дужчав. Учора він завивав не так, як сьогодні, а скиглив тонко й жалібно, аж робилося тоскно на серці. Я дуже хотіла, щоб ви були дома. Я прийшла до цієї кімнати, та від порожніх крісел і згаслого каміна повіяло на мене холодом. Невдовзі я пішла спати, та заснути не могла — мене тривожили якісь погані передчуття. В завиванні вітру я вчувала якесь моторошне голосіння чи то в будинку, чи то надворі, — де саме, важко було сказати, — проте воно раз у раз долинало й звучало ще сумніше, коли вітер на хвилинку стихав. Зрештою, я спинилася на думці, що то десь виє пес, і зраділа, коли звуків не стало. У сні мене не покидав образ темної й буряної ночі. Не покидало мене й бажання бути з вами, а на душі було якось сумно-сумно, бо я знала, що між нами щось стоїть. Спочатку я ніби кудись ішла звивистим шляхом. Навкруги — непроглядна ніч. Дощ ллє як з відра, а я ще несу дитину-немовля, крихітне кволе створіння, — воно тремтить у моїх холодних руках і жалібно плаче. Мені здавалось, що й ви йдете дорогою, тільки далеко попереду. І я натужую всі сили, щоб наздогнати вас, роблю спробу за спробою гукнути, щоб ви спинилися. Тільки ж мені ніби скувало руки й ноги, а слова завмирають на моїх вустах, тоді як ви з кожною миттю відходите далі й далі.
123 
