Особенно,... 
142 
— Прощавайте, моя добра місіс Фейрфакс! — прошепотіла я, обережно пробираючись повз її кімнату. — Прощай, моя люба Адель! — мовила я, кинувши погляд на двері дитячої кімнати. Я не могла зайти і обійняти її: мені треба було обманути найчуйніше вухо, — хто знає, може, воно зараз прислухається.
Я хотіла була пройти повз кімнату містера Рочестера, не спиняючись, та моє серце на мить завмерло коло її порога і змусило мене зупинитися. В цій кімнаті не спали: її мешканець неспокійно ходив туди й сюди та зітхав. Там для мене був би рай — тимчасовий рай, якби я вирішила його прийняти. Досить мені тільки ступити досередини й сказати: «Містере Рочестер, я любитиму вас і житиму з вами, поки й віку мого», — і мої уста припадуть до джерела блаженства. Я подумала про це. Мій добрий господар, що не може зараз заснути, нетерпляче дожидається ранку, та коли він пошле по мене, мене вже тут не буде. Він мене шукатиме, але даремно. Він відчує себе покинутим, своє кохання знехтуваним. Він страждатиме, може, впаде в розпач. Я подумала й про це. Моя рука простяглась до дверей, але я її опустила й покралася далі.
Сумно спускалась я сходами; я знала, що маю чинити, й робила все машинально. Я знайшла на кухні ключа від бічних дверей, а так само слоїк з олією й пір'їнку, змастила ключа й замок, випила води, взяла шматок хліба: може, доведеться йти далеко, а я вже й так ледве трималася на ногах. Я відчинила двері, вийшла й тихо зачинила їх за собою. Надворі вже світало. Ворота були замкнені, але хвіртка в них зачинялася тільки на засув. Через неї я й вийшла з двору, зачинивши її за собою. І ось Торнфілд уже позаду.
Десь за милю, ген за полями, була дорога, що вела в протилежний бік від Мілкота, дорога, якою я ні разу не їздила, але на яку частенько дивилася, питаючи себе, куди вона може довести; до неї я й попрямувала. Тепер не можна розмірковувати, не можна оглядатися назад, ба навіть дивитись уперед. Жодною думкою я не повинна зачіпати минуле або майбутнє. Минуле було такою по-райсь-кому солодкою й невимовне сумною сторінкою, що досить мені прочитати хоч один її рядок, як пропаде моя хоробрість і надломиться завзяття. А майбутнє було жахливою пусткою — наче світ після потопу.
Я йшла вздовж полів, живоплотів і луків, аж поки зійшло сонце. Здається, був гарний літній ранок; черевики, що їх я взула, вийшовши з будинку, невдовзі промокли від роси. Та я не дивилася ні на схід сонця, ні на усміхнене небо, ні на природу, що пробуджувалася від сну. Той, кого ведуть на страту гарною місцевістю, думає не про квіти, що осміхаються йому обабіч дороги, а про сокиру та колоду, про страшний удар, що трощить кістки й жили, та про могилу, куди його приведе ця дорога. А я думала про сумну втечу та безпритульні блукання і — о Господи! — з яким невимовним болем я думала про те, що я залишила! Однак я не могла вчинити інакше. Я думала про містера Рочестера, як він у своїй кімнаті дивиться на схід сонця, дожидаючись, що я от-от зайду до нього й скажу: «Я залишаюся з тобою й буду твоя». Як я прагнула цього, як хотіла повернутись. Іще не пізно, я ще можу врятувати його від гіркого розчарування. Я була певна: досі моєї втечі не помічено. Я могла вернутись і бути його розрадницею, його гордістю, його рятівницею від нещастя, а може, й від згуби. Мене переслідував страх, що він накладе на себе руки, і я забувала про саму себе. Наче зазублене вістря стріли, цей страх стримів у мене в грудях і рвав моє тіло, коли я намагалась його витягти, та спомин стромляв його дедалі глибше, і біль ставав іще нестерпніший. На деревах і в чагарях співали пташки. Пташки вірні в подружжі, пташки — це символ кохання. А я? Змучена лютим горем і тяжкою душевною боротьбою, я зненавиділа саму себе. Мене не тішила ані свідомість своєї правоти, ані навіть самоповага. Я завдала болю своєму коханому, образила його й покинула. Я була сама собі осоружна. Однак я не могла ступити назад жодного кроку. Мабуть, то мене вів сам Господь. А моя власна воля і свідомість були безсилі — тяжке горе розтоптало волю й задушило свідомість. Розпачливо ридаючи, я йшла безлюдною дорогою — швидко, швидко, як несамовита. Слабість, що зародилася в душі, охопила все тіло, і я впала. Кілька хвилин я лежала долі, припавши обличчям до мокрої трави. В мені ворухнувся страх чи, може, надія, що тут я й помру, та невдовзі я підвелася. Проплазувавши спершу рачки, я знов стала на ноги, вирішивши будь-що дістатися до дороги. Дійшовши туди, я була змушена сісти відпочити під живоплотом. Посидівши трохи, я почула стукіт коліс і побачила, що дорогою до мене наближається диліжанс. Я звелась на ноги й підняла руку: диліжанс став. Я спитала візника, куди він їде, той назвав якесь далеке місце, де, як я була певна, у містера Рочестера немає знайомих. Я спитала, скільки коштує туди проїзд, він сказав — тридцять шилінгів; але я мала тільки двадцять. Що ж, хай буде двадцять, відказав він. Я зайшла досередини, він допоміг мені сісти. Диліжанс був порожній. Візник зачинив дверцята, і ми рушили.
142 
