ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Пороки и их поклонники

Действительно, интересное чтиво! Сюжет, герои, язык написания. Чувств мало, ну да ничего:) >>>>>

Добрый ангел

Книга великолепная >>>>>

Мстительница

Дичь полная . По мимо кучи откровенно ужасных моментов: пелофилии , насилия, убийств и тд, что уже заставляет отложить... >>>>>

Алиби

Отличный роман! >>>>>

Смерть под ножом хирурга

Очень понравилась книга .читала с удовольствием. Не терпелось узнать развязку.спасибо автору! >>>>>




  145  

І я зайшла до крамниці. Всередині була жінка. Забачивши пристойно одягнену особу, на її думку, багату пані, вона шанобливо поспішила мені назустріч. Чим вона може мені прислужитись? Мене взяв сором: язик не повертався вимовити прохання, з яким я хотіла до неї звернутись. Я не наважилася запропонувати ношені рукавички чи то пом'яту хустинку, та ще й розуміла, що питати безглуздо. Я тільки попросила дозволу сісти на хвилинку, бо стомилася. Обманута в своїх сподіваннях, жінка холодно погодилась на моє прохання. Вона показала мені на стілець, і я сіла. Мені підступали до очей сльози, та свідома того, які вони були б недоречні, я їх погамувала. Невдовзі я спитала її, чи немає в їхньому селі швачки або кравчині.

— Є дві або й три. Якраз стільки, скільки набирається такої роботи.

Я подумала, що дійшла до краю, опинилася віч-на-віч з нуждою. Я була в безпорадному становищі: без друзів, без грошей. Треба щось робити. Тільки що? Треба кудись звернутися. Куди саме?

Я її спитала, чи не чула вона, може, кому у сусідстві потрібна служниця? Ні, вона такого не чула.

— Що люди роблять у цих місцях? З чого вони живуть?

— Дехто наймається на ферми, багато хто працює на голковій фабриці містера Олівера або в ливарні.

— А містер Олівер наймає жінок?

— Ні, у нього працюють самі тільки чоловіки.

— А що роблять жінки?

— Не знаю, — відказала вона. — Одна — те, друга — інше. Бідний люд заробляє свій хліб, як хто може.

Видно, вона стомилася від моїх розпитів: та й справді, яке я маю право набридати їй?

Зайшло два-три сусіди. Очевидно, їм був потрібен стілець. Тож я попрощалася з крамаркою. Я пішла вулицею, роздивляючись на будинки обабіч, однак не могла придумати ні приводу, ні вимовки, щоб зайти в один із них. Десь годину чи й довше тинялася я довкола села, то віддаляючись від нього, то повертаючись назад. Украй виснажена, тяжко страждаючи від голоду, я завернула у вуличку й сіла під живоплотом. Але за кілька хвилин я знов була на ногах і знов шукала — допомоги або хоч поради. В кінці вулички стояв гарненький будиночок; перед будиночком зеленів садок, чистенький і повний квітів. Я зупинилась. Чи мала я право підійти до білих дверей і торкнутися блискучого молотка? Чи могла сподіватися, що мешканці цієї оселі мені допоможуть? Проте я підійшла до дверей і постукала. Мені відчинила охайно вбрана жінка з лагідним лицем. Голосом, який може бути тільки в знеможеної, охопленої відчаєм людини, голосом жалібним, тихим і тремтячим я спитала, чи їм, бува, не потрібна служниця.

— Ні, — відказала вона, — ми служниць не тримаємо.

— А ви не скажете мені, де б я могла знайти яку-небудь роботу? — провадила я далі.

— Я не тутешня, і в мене немає знайомих у цих місцях. Я шукаю роботи, байдуже якої.

Але вона не була зобов'язана ні думати про мене, ані шукати мені роботу, до того ж мій вигляд і прохання, мабуть, видалися їй досить підозрілими. Вона похитала головою: їй, мовляв, дуже прикро, але вона не може мені нічим зарадити. На цьому білі двері зачинились, тихо і ввічливо, залишивши мене на вулиці. Якби вона потримала їх розчиненими довше, я б, мабуть, попросила в неї шматочок хліба, настільки я занепала духом.

Я не мала сили повернутися до непривітного сільця, де ще менше сподівалася допомоги. Я радніше звернула б до лісу, який виднівся неподалік і своєю густою тінню, здавалось, запрошував до себе, пропонуючи притулок, та я була така виснажена, така квола, мене так мучив голод, що інстинкт і далі спонукав мене блукати довкола людських осель, де була бодай якась надія роздобути їжі. Самота не буде самотою, а відпочинок — відпочинком, поки цей шуліка-голод шматує мої нутрощі.

Я трималася будинків; відходила від них, верталася назад і знов брела геть, і щоразу мене відштовхувала думка, що я не можу вимагати, не маю ніякого права сподіватися співчуття у своїй самотності. Тим часом день хилився до вечора, а я все тинялася, як заблудлий голодний пес. Переходячи поле, я побачила дзвіницю і поспішила до неї. Біля цвинтаря, у садку, стояв маленький, але гарний будиночок, де, напевне, мешкав священик. Я пригадала собі, що чужинці, опинившись там, де не мають друзів, коли хочуть знайти роботу, іноді звертаються до священика по рекомендацію й допомогу. Саме священиків обов'язок допомагати, принаймні порадою, тому, хто потребує допомоги. Тож і я ніби мала право на пораду. Наважившись і зібравши останні крихти сили, я рушила вперед, наблизилась до будинку й постукала в кухонні двері. Відчинила стара жінка. Я спитала, чи це будинок священика.

  145