ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

От ненависти до любви

По диагонали с пропусками читала. Не понравилось. Мистика и сумбур. Мельникову читала и раньше, но эта книга вообще... >>>>>

Тщетная предосторожность

Герои хороши....но это издевательство дождаться развязки...и всего половина последней страницы >>>>>

Не просто любовница

Редкостный бред >>>>>

В огне любви

Симпатичный роман, только концовка немного скомкана. >>>>>

Жена и любовница

Страсти, недосказанность, обида...Обычная тема. Роман не зацепил, сюжет скучный, страдания и упрямство героев утомляют.... >>>>>




  201  

— Ви проказали ці слова вголос?

— Так, Джейн. Якби хто мене почув, то вважав би за божевільного — так палко й нестямно я їх вимовив.

— І, кажете, це було в понеділок увечері, десь близько півночі?

— Так, але це байдуже: дивна річ сталася потім. Ти матимеш мене за забобонного — щоправда, я зроду маю якусь схильність до марновірства, однак я таки почув те, про що зараз розповім.

Коли я вигукнув: «Джейн! Джейн! Джейн!» — якийсь голос — не можу сказати, звідки той голос узявся, але знаю, чий він, — відповів: «Іду! Чекай мене!» — а за мить вітер доніс немов сказані пошепки слова: «Де ти?»

Я тобі опишу, якщо зможу, видиво, чи то пак картину, що її викликали в моїй уяві ті слова, хоч це буде й нелегко. Ферндін оточений, як ти бачиш, густим лісом, де звук глухне й завмирає, не відлунюючись. «Де ти?» — було, здавалось, вимовлене десь серед гір, бо я чув, як гірське відлуння повторювало ті слова. Тієї хвилі ніби прохолодніший і свіжіший вітер обвіяв мені чоло: я уявив собі, що ми зустрілися з Джейн серед дикого безлюдного краю. Духовно ми, мабуть, таки зустрілися. Ти, напевно, тоді міцно спала, Джейн, і, мабуть, твоя душа вилетіла з кімнати, щоб потішити мою; бо то був твій голос, твій — я певен цього, як того, що я стою живий перед тобою!

Пам'ятаєш, читачу, саме в понеділок увечері, близько півночі, я почула загадковий поклик, і достоту такими словами на нього відповіла. Я слухала розповідь містера Рочестера, але сама нічого не сказала. Збіг був надто дивний і нез'ясовний і надто сильно мене вразив, щоб я могла вести про нього мову. Якби я щось сказала, то моя розповідь неодмінно вразила б душу слухача, а цій душі, дуже схильній через пережиті муки й страждання до похмурого настрою, ні до чого було додавати похмурих думок іще й про надприродні сили. Тож я промовчала і заховала ті речі в собі.

— Отже, не дивуйся, — провадив далі мій господар, — коли ти так несподівано постала переді мною вчора, мені було важко повірити, що ти не самий тільки голос або не видиво, що ти не розтанеш серед тиші, як тоді вночі розтанув шепіт та гірське

відлуння. Тепер, дякувати Богові, я знаю, що ти справді зі мною. Так, я дякую Богові!

Він ізсадив мене з колін, встав, і, побожно здійнявши з голови капелюха та опустивши незрячі очі до землі, завмер у побожній позі.

Потім він тихо озвався, і я почула слова молитви:

— Дякую Творцеві за те, що він в час суду згадав про милосердя. Я смиренно благаю свого Спасителя дати мені силу провадити віднині чистіше життя, ніж я провадив досі.

Тоді простяг руку, щоб я його вела. Я взяла ту дорогу руку, притулила її на мить до уст, відтак дозволила йому обняти мене за плечі: нижча за нього, я була йому і за опору, і за поводатаря. Ми ввійшли в ліс і попрямували додому.

РОЗДІЛ XXXVIII

ЕПІЛОГ

Я одружилася з ним, читачу. Вінчалися ми тихо: крім нас, у церкві були тільки священик і паламар. Коли ми повернулись додому, я зайшла на кухню, де Мері готувала обід, а Джон чистив ножі, й сказала:

— Мері, сьогодні вранці я повінчалася з містером Рочестером.

Економка та її чоловік були обоє з того порядного флегматичного ґатунку людей, яким можна будь-коли спокійно сповіщати яку завгодно важливу новину, не боячись почути у відповідь схвильованого вереску й лавини запитань.

Мері звела голову й здивовано глянула на мене; ополоник, з якого вона поливала двійко курчат, що смажились над вогнем, на якусь хвилю непорушно завис у повітрі, і рівно ж настільки Джон перестав чистити ножі. Знову схилившись над печенею, Мері лиш мовила:

— Повінчалися, міс? От і добре! — а невдовзі додала: — Я бачила, як ви виходили з дому з хазяїном, тільки не знала, що ви йдете вінчатись до церкви.

І взялася далі поливати курчат. Коли я обернулась до Джона, він широко всміхався.

— Я казав Мері, що так і буде, — мовив він. — Я знав, що містер Едвард має на думці (Джон був старий служник і знав свого хазяїна, коли той іще був молодшим сином у родині, тож він частенько називав його просто на ім'я), і був певен, що він довго не зволікатиме. І мені здається, що він зробив слушно. Бажаю вам щастя, міс. — І Джон чемно мені вклонився.

— Дякую вам, Джоне. Містер Рочестер велів мені передати вам і Мері ось що. Із цими словами я вклала йому в руку папірець у п'ять фунтів і, не чекаючи на відповідь, вийшла з кухні. Поминаючи двері цього святилища трохи згодом, я вчула слова: «Вона йому пасує більше, ніж якась високородна панія. — А потім:— Щоправда, вона не яка гарна, та зате не горда і дуже добра, а йому вона здається красунею — всяк це бачить» .

  201