95 
Д'Артаньяна вразило, на якій тоненькій ниточці часом висить доля цілого народу й життя багатьох тисяч людей.
Він стояв, поринувши в свої думки, коли ввійшов ювелір. Це був ірландець, блискучий майстер своєї справи, який не приховував, що має по сто тисяч фунтів[109] у рік на замовленнях герцога Бекінгема.
— Пане О'Рейлі, — сказав герцог, зайшовши з ним до каплички, — гляньте на ці діамантові підвіски й скажіть, скільки коштує кожна з них.
Ювелір єдиним поглядом оцінив вишуканість оправи, визначив вартість діамантів і, не вагаючись, відповів:
— Півтори тисячі пістолів кожна, мілорде.
— Скільки днів треба, щоб виготовити дві такі підвіски? Ви бачите — тут бракує саме двох.
— Тиждень, мілорде.
— Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.
— Мілорд матиме їх.
— Ви безцінна людина, пане О'Рейлі, але це ще не все: підвіски я не можу довірити нікому, — Їх треба виготовити тут, у палаці.
— Це неможливо, мілорде; тільки я зумію виконати роботу так, щоб різниця між новими й старими підвісками була зовсім не помітна.
— Тоді, мій любий пане О'Рейлі, ви мій бранець, і якби ви навіть схотіли зараз вийти з палацу, вам однаково це не вдалося б. Отож, підкоріться долі. Назвіть імена потрібних вам підмайстрів і скажіть, які саме інструменти вони мають взяти з собою.
Ювелір добре знав герцога, розумів, що будь-які заперечення марні, і тому змирився з неминучістю.
— Ви дозволите мені повідомити дружину? — спитав він.
— О, ви навіть можете бачити її, любий пане О'Рейлі: ваше ув'язнення не буде суворим, смію вас запевнити. А що будь-які клопоти вимагають винагороди, то ось вам, крім суми, обіцяної за підвіски, чек іще на тисячу пістолів — відшкодування за всі ваші прикрощі.
Д'Артаньян і досі не отямився від подиву, що його викликав у нього цей міністр, який так вільно розпоряджався людьми й мільйонами.
Ювелір написав дружині листа, додавши до нього чек на тисячу пістолів і попросивши прислати найкращого підмайстра, набір діамантів відповідно до списку, де було точно вказано їхню вагу та якість, а також усі необхідні інструменти.
Бекінгем одвів ювеліра в призначену для нього кімнату, яку вже за півгодини переобладнали під майстерню. Потім герцог наказав поставити біля всіх дверей варту й заборонив пропускати туди будь-кого, крім камердинера Патріка. Нема чого й говорити, що ювелірові О'Рейлі та його помічникові було якнайсуворіше заборонено виходити з кімнати під будь-яким приводом.
Уладнавши усі ці справи, герцог обернувся до Д'Артаньяна.
— А тепер, мій юний друже, — сказав він, — Англія належить нам обом; чого хочете ви, чого бажаєте?
— Постіль, — відповів Д'Артаньян. — Мушу признатися, що це мені зараз найнеобхідніше.
Бекінгем наказав приготувати Д'Артаньянові кімнату поряд зі своєю спальнею. Йому хотілося, щоб юнак весь час був поруч — не тому, що він не довіряв йому, а для того, щоб мати співрозмовника, з яким можна було б досхочу говорити про королеву.
За годину в Лондоні оголосили наказ про заборону виходити в море геть усім кораблям з вантажем для Франції, в тому числі й поштовим пакетботам. Усім було ясно: це — оголошення війни між двома королівствами.
На третій день об одинадцятій годині підвіски були готові; вони були зроблені так точно і такі схожі з рештою, що сам Бекінгем не зміг відрізнити нові від старих, і навіть найдосвідченішим ювелірам годі було б розпізнати їх.
Герцог зараз же послав по Д'Артаньяна.
— Ось, — сказав він, — діамантові підвіски, по які ви приїхали. Тож будьте свідком — я зробив усе, що було в людських силах.
— Будьте певні, мілорде, я все це підтверджу; але ваша світлість віддає мені підвіски без скриньки?
— Скринька вам заважатиме в дорозі. До того ж, вона тим мені дорожча, що тільки одна й лишається в мене. Ви скажете, що я хотів би зберігати її як пам'ять.
— Я передам усе це слово в слово, мілорде.
— А тепер, — мовив Бекінгем, пильно глянувши на юнака, — як мені віддячити вам? Д'Артаньян зашарівся по самісінькі вуха. Він зрозумів, що герцог хоче змусити його взяти що-небудь у подарунок, і думка про те, що за кров його товаришів і за його власну кров може бути заплачено англійським золотом, здалася йому просто відразливою.
— Поговорімо відверто, мілорде, — мовив Д'Артаньян, — і зважмо все як слід, щоб не лишалося ніяких непорозумінь. Я служу королю та королеві Франції й перебуваю в роті пана Дезессара, котрий, так само як і його свояк пан де Тревіль, безмежно відданий їх величностям. Більше того, можливо, я б ніколи й не погодився на все це, коли б не бажання зробити послугу одній особі, що дорога мені так само, як вам дорога королева.
95 
