125 
Зачувши це, Сюзанна неспокійно поворухнулася, хотіла було щось сказати, але потім просто допила каву і вмостилася, щоб слухати далі.
— Але, стрільцю, якщо молодика й жінку вони просто захочуть залишити в себе, то можеш уявити, як вони прагнутимуть хлопчика.
Джейк нахилився і знову почав гладити Юка. Побачивши вираз його обличчя, Роланд зрозумів, про що він думає: це той самий тунель під горами, тільки Пришелепкуваті Мутанти інші.
— А тебе вони вб'ють, — сказала Тітонька Таліта. — Бо ти стрілець і належиш іншому часу й іншому місцю. Ти ні риба ні м'ясо, користі з тебе ніякої. Але хлопчика можна використати, навчити, як пам'ятати одне й викинути з голови все інше. Там усі забули, через що почалася війна, бо відтоді світ зрушив з місця. Тепер вони просто б'ються під звуки тих жахливих барабанів, деякі ще молоді, деякі вже такі старі, що їм час у крісло–гойдалку, як нам усім, хто тут зібрався. І всі вони — тупі ідіоти, що живуть тільки заради того, щоб убивати, а вбивають заради життя. — Вона помовчала. — А тепер, коли ви нас, старих пеньків, вислухали до кінця, може, передумаєте й підете в обхід? Може, нехай їх там грім поб'є?
Але перш ніж Роланд встиг відповісти, пролунав чистий і впевнений голос Джейка.
— Розкажіть, що ви знаєте про Блейна Моно, — попросив він. — Розкажіть про Блейна й Машиніста Боба.
— Про якого машиніста? — перепитав Едді, але Джейк не відводив очей від старих.
— Колія он там, — порушивши мовчанку, що запала, сказав нарешті Сі, показуючи кудись у бік ріки. — Лише одна рейка, високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки.
— Монорейка! — вигукнула Сюзанна. — Монорейковий Блейн!
— Блейн — негідник, — пробурмотів Джейк.
Роланд мовчки глянув на нього.
— А цей потяг ще їздить? — спитав Едді у Сі.
Але той, чимось вочевидь стурбований, повільно похитав головою.
— Ні, молодий чоловіче. Але за моєї пам'яті… тітонька теж мусить це пам'ятати… він їздив. Ми тоді були ще молоді й зелені, а війна за місто була в розпалі. Ми його чули здалеку… те низьке буркотіння, наче от–от вдарить сильна літня гроза і блискавки розітнуть небо.
— Так, — підтвердила Тітонька Таліта. На обличчі в неї оселився розгублений і мрійливий вираз.
— А потім з'являвся він — Блейн Моно, весь блискучий на сонці, з довгим носом, наче твоя куля, стрільцю. І сам довгий, два колеса, не менше. Я знаю, в це важко повірити (не забувайте, що ми були ще малі, а це щось та значить), але я досі думаю, що він був такої довжини, бо коли він їхав, то наче простягався на весь обрій. Швидкий, низький і зникав так швидко, що ми навіть не встигали його як слід роздивитися!
В погану погоду, коли був туман, поїзд верещав, як гарпія, коли вигулькував із заходу. Часом він їздив уночі, кидаючи перед собою довгий промінь білого світла, і ми всі підскакували на ліжках від того пронизливого звуку. Він був наче труба, що підніме мертвих з могил, коли настане кінець світу, от що я вам скажу.
— Скажи їм про вибух, Сі! — тремтячим від захоплення голосом сказав Білл чи Тілл. — Розкажи про той безбожний гуркіт, що завжди лунав після цього!
— Так, я саме до цього підвожу, — трохи роздратовано озвався Сі. — Коли він проїздив, то кілька секунд було тихо… може, навіть цілу хвилину… а потім гахкало так, що дошки здригалися й горнятка злітали з полиць. А часом навіть шиби у вікнах тріскалися. Але ніхто ніколи не бачив спалаху чи вогню. Наче той вибух ставався у світі духів.
Едді торкнувся Сюзанниного плеча, і коли вона повернулася, то самими губами прошепотів два слова: звуковий удар. Шаленство — він ніколи не чув про поїзди, що рухалися б з надзвуковою швидкістю, але це було єдине розумне пояснення цього феномена.
Сюзанна кивнула і знову повернулася лицем до Сі.
— То була єдина з машин Великих Древніх, яку я бачив у роботі, — тихо сказав він, — і якщо її створив не диявол, тоді диявола взагалі не існує. Востаннє я бачив той поїзд навесні, коли побрався з Мерсі, а відтоді вже шістдесят років минуло.
— Сімдесят, — авторитетно виправила Тітонька Таліта.
— І цей поїзд прямував у місто, — сказав Роланд. — 3 того боку, звідки прийшли ми… з заходу… з лісу.
— Так, — несподівано пролунав чийсь голос, — але був ще один… і він виходив з міста… і може статися, що він досі їздить.
125 
