159 
І собі зиркнувши в той бік, куди він показував, Сюзанна кивнула. Тож він повіз її через міський майдан на вулицю Черепахи. Від трупів, розвішаних на стовпах уздовж неї, чомусь сухо віяло запахом кориці, і від цього запаху в Едді стисся шлунок… не тому, що він був огидний, якраз навпаки — пахло досить приємно, солодким і спеціями. Приправою з таким запахом дитина залюбки посипле собі грінки під час сніданку.
На щастя, вулиця Черепахи виявилася широкою, а повішені здебільшого були висхлими муміями. Але Сюзанна побачила кілька відносно свіжих «прикрас», з почорнілими опухлими обличчями, по яких досі діловито повзали ґедзі, а в гнилих очницях роїлися хробаки.
А під кожним стовпом повиростали купки кісток.
— їх тут тисячі, як не більше, — сказав Едді. — Чоловіки, жінки, діти.
— Так. — Власний спокійний голос здався Сюзанні чужим і неприродним. — їм треба було якось вбити час, і вони скоротали його, вбиваючи одне одного.
— Де ж ці срані ельфи?! — спитав Едді й якось дивно гигикнув, наче схлипнув. Здавалося, він тільки тепер почав достоту розуміти, що насправді означали ці невинні слова — світ зрушив з місця. Скільки в них було невігластва і зла.
Які глибини невимовного жаху вони в собі чаїли.
«Гучномовці потрібні були під час війни, — подумала Сюзанна. — Так, авжеж. Бозна якої війни й коли вона була, але, мабуть, у ній усім перепало на горіхи. Правителі Лада виголошували через них свої промови, ховаючись від бомб у якомусь бункері, як той, куди сховалися Гітлер і верхівка його банди наприкінці Другої світової».
І вона наче почула виразний голос командувача, що гуркотів у цих динаміках, — почула так само чітко, як рипіння возів у Річковому Перехресті, як ляскання батога над спинами волів, що їх тягли.
Пункти розподілу продовольства А і Гсьогодні будуть зачинені. З відповідними картками звертайтеся до пунктів Б, В, Д і Е.
Дев'ятому, десятому й дванадцятому загонам міліції прибути в Сендсайд.
Повітряне бомбардування почнеться між восьмою й десятою годинами. Усім цивільним перебувати на цей час в укриттях. При собі мати протигази. Повторюю: при собі мати протигази.
Так, оголошення… і якісь новинні покручі — пропагандистська військова версія новин, яку Джордж Орвел назвав би подвійною мовою. А в перервах між новинами з фронтів і оголошеннями — урочиста військова музика й заклики вшанувати полеглих, відправивши чергові ешелони чоловіків і жінок у розпечену бійню.
А потім війна закінчилася, й настало затишшя… тимчасове затишшя. Та одного дня гучномовці знову запрацювали. Чи давно це сталося? Сто років тому? Півстоліття? А хіба це має значення? Сюзанна думала, що ні. Важливо було тільки те, що коли динаміки знову ввімкнулися, то транслювали один–єдиний запис… запис барабанів. А нащадки колишніх мешканців міста вирішили, що це… що? Голос Черепахи? Воля Променя?
І тут Сюзанна згадала, що відповів її батько, тихий, але наскрізь цинічний чоловік, коли вона одного разу спитала, чи справді на небесах є Господь, який керує всім сущим. «І так, і ні, Одетто, — відповів батько. — Я вірю в Бога, але навряд чи Йому зараз є до нас діло. Гадаю, після того, як ми вбили Його єдиного сина, Він добре все обміркував і вирішив, що сини Адама й дочки Єва невиправні, з ними вже нічого не вдієш. І Він умив руки. Правильно зробив, до речі».
Чогось такого вона й чекала — їй вже було дванадцять років, і вона вже розуміла хід думок батька. У відповідь вона показала йому оголошення в розділі місцевої газети, відведеному християнським общинам. У ньому йшлося про те, що преподобний Мердок з методистської Церкви Милості Господньої найближчої неділі прочитає проповідь на тему «Щодня Господь говорить до кожного з нас», де цитуватиме Перше Послання Коринтянам. І тоді тато розреготався. Він сміявся, поки з очей йому не бризнули сльози. «Доню, кожен з нас чує, що хтось до нас говорить, — трохи заспокоївшись, сказав він. — Але ти точно можеш побитися об заклад на останній долар: кожному з нас — і цей преподобний Мердок не виняток — цей голос каже тільки те, шо йому вигідно. Так набагато зручніше жити, повір».
Судячи з усього, коли з гучномовців застукотіли барабани, мешканцям міста почувся заклик до ритуального вбивства. І щоразу, коли крізь сотні чи тисячі гучномовців лунали барабани (якщо Едді не помилявся, то був лише ритм ударних із пісні «ЗіЗі Топ», не більше), вони готували мотузки і вішали одну–дві жертви на найближчих стовпах.
159 
