166 
— Чому? — хрипким від переляку голосом спитала вона в жінки. — Нащо ви це робите?
Жінка змірила Сюзанну таким поглядом, наче вжитті не бачила більшої ідіотки.
— Нащо? Щоб привиди, які живуть у машинах, не забрали тіла тих, хто тут помер — і Юнів, і Сивих, — і не наслали їх на нас. Мертв'яки ж можуть вилізти крізь діри у вулицях і зжерти нас. Навіть останній йолоп це знає.
— Привидів не існує, — сказала Сюзанна, відчуваючи, проте, що її голос звучить порожньо і геть непереконливо. Звісно, існують. У цьому світі привиди всюди. Але вона не здавалася. — Те, що ви називаєте барабанами богів, — лише плівка, яка застрягла в програвачі. От і все. — Зненацька її осяяло, і вона додала: — А може, це все роблять Сиві… навмисне. У вас не виникало таких підозр? Вони ж живуть на іншому боці міста, так? І під містом теж? Вони завжди хотіти вивести вас із гри. А що, як тепер у них з'явився справді дієвий спосіб завершити почате, але не своїми, а вашими ж власними руками.
Забризкана кров'ю жінка стояла біля літнього джентльмена у настарішому в світі котелку і пошарпаних шортах захисного кольору. Він виступив уперед і звернувся до неї тоном вихованої людини, під яким проглядало презирство. Слова були гострі, мов кинджали.
— Ви помиляєтесь, мадам стрілець. У підземеллях Лада дуже багато машин, і всі вони населені привидами, демонічними духами, вороже налаштованими супроти смертних. Ці демони здатні воскрешати мертвих… а у нас у Ладі є кого воскрешати, навіть не сумнівайтеся.
— Слухайте, — сказав Едді. — Дживсе, а ви самі бачили бодай одного з цих зомбі на власні очі? Хтось із вас їх бачив?
Дживс закопилив губу і не відповів. Але слова були не потрібні — все сказала та закопилена губа. На що можна сподіватися від приблуд, у яких замість розуміння — зброя?
Едді вирішив, що час узагалі припинити це безглузде обговорення. Все одно він не створений для місіонерської діяльності. Дулом «рюгера» він показав на скривавлену жінку.
— Ти і твій приятель, схожий на англійського дворецького у вихідний, підете з нами. Покажете нам, де залізнична станція. Після цього ми розпрощаємося, і скажу вам правду: я вважатиму, що цей бісів робочий день закінчився вдало.
— На станцію? — перепитав чолов'яга, схожий на дворецького Дживса. — Що таке залізнична станція?
— Відведіть нас у Колиску, — уточнила Сюзанна. — До Блейна.
Ці слова вкінець добили Дживса. На його обличчі замість вселенського презирства, з яким він досі до них ставився, з'явився непідробний жах.
— Туди не можна! — закричав він. — Колиска — це заборонена зона, а Блейн найстрашніший з усіх привидів Лада!
«Заборонена зона? — подумав Едді. — Тільки цього бракувало. Але принаймні один плюс у цьому є: там ви, кретини, перестанете нам набридати». Приємно також було почути, що Блейн досі існує… чи то пак ці люди гадають, що він існує.
Решта, не ймучи віри, вирячилися на Едді й Сюзанну. Враження було таке, нібито чужинці запропонували гурту новонавернутих християн орендувати Ковчег Завіту й перетворити його на платний туалет.
Едді націлив «рюгер» на середину Дживсового лоба.
— Ми йдемо. А ви, якщо не хочете негайно приєднатися до пращурів, припиніть триндіти і показуйте дорогу.
Дживс і скривавлена жінка обмінялися непевними поглядами. Але коли чоловік у котелку нарешті подивився на Едді й Сюзанну, його обличчя мало впевнений і рішучий вираз.
— Можете нас застрелити, — сказав він.
— Краще вже померти тут, а не там.
— Та ви просто банда хворих збоченців, у яких на думці одне — смерть! — розлютилася Сюзанна. — Ніхто не помре! Просто відведіть нас туди, куди нам треба, заради Бога!
— Але зайти в колиску Блейна — це і є смерть, — понуро сказала жінка. — Бо Блейн спить, і той, хто його потурбує, дорого за це заплатить.
— Та годі тобі, кралечко, — роздратовано обірвав Едді. — Запхавши носа між сідниці, аромату кави не відчуєш.
— Я не розумію, що це означає, — відказала вона з якоюсь дивною гідністю.
— Це означає, що ви можете відвести нас до колиски і накликати на себе Гнів Блейна або просто стояти тут і дізнатися, що таке Гнів Едді. І знаєте, я якось не схильний стріляти одразу в голову. Я можу виривати з вас кулями по шматку. Злості мені вистачить. Щось мене не пре від вашого міста — музика хрінова, всі смердять, як гній, а перший, кого ми тут зустріли, пожбурив у нас гранату і вкрав нашого друга. То що ви вирішили?
166 
