Особенно,... 
184 
Цок–Цок притулив пальця і звузив очі, очікуючи болю. Та коли нічого не сталося, в кутиках його очей уперше за весь час з'явилися зморшки справжньої посмішки. Мабуть, подумав Джейк, його тішить власна хоробрість. Але здебільшого посмішку спричиняли простий подив і цікавість.
— Можна я його візьму собі? — вкрадливо промуркотів Цок–Цок. — Скажімо, ти мені його подаруєш на знак пошани до мене. Я обожнюю годинники, мій любий юначе, о так, обожнюю.
— Дуже прошу. — Джейк миттю зняв годинника з зап'ястя і опустив у велику долоню Цок–Цока, що застигла в очікуванні.
— А в нього манери, як у маленького шовкодупого жентельмена, — радісно сказав Ґешер. — Колись давно за такого відвалили б кругленьку суму, Цокі. От, приміром, мій батько…
— Твій батько здох від мандруса, і навіть пси не захотіли б жерти його зогнилий труп, — перебив Цок–Цок. — Стули пельку, йолопе.
Спершу Гешер розлютився… а потім злість зникла з його обличчя, поступившись спантеличенню. Він опустився у найближче крісло і принишк.
Тим часом Цок–Цок зачудовано роздивлявся подовжувальний ремінець «Сейко». Він розтягнув його, відпустив, знову розтягнув і знову відпустив. Вклав у отвір, що відкрився між ланками, пасмо свого волосся і радісно засміявся, коли його затисло в браслеті. Врешті–решт він просунув у браслет руку і підняв його до середини передпліччя. На думку Джейка, сувенір з Нью–Йорка виглядав там дуже дивно, але він промовчав.
— Неймовірно! — вигукнув Цок–Цок. — Де ти його взяв, хлопче?
— Тато й мама подарували мені його на день народження, — відповів Джейк. Ґешер нахилився вперед — мабуть, хотів знову натякнути на викуп. Але уважний вираз обличчя Цок–Цока змусив його передумати, і пірат знову мовчки сів.
— Невже? — підвів брови Цок–Цок. Він щойно знайшов маленьку кнопочку підсвічування циферблата і тепер безперестану натискав її, спостерігаючи, як запалюється й гасне світло. А потім подивився на Джейка, і очі звузилися до яскраво–сма–рагдових щілин. — Скажи, хлопче, цей годинник працює на дво–полярній чи на однополярній платі?
— На жодній, — відповів Джейк, не бажаючи зізнаватися в своєму невігластві та не підозрюючи, що тим самим створює собі купу проблем в майбутньому. — Він працює на нікель–кадмієвій батарейці. Принаймні, я в цьому впевнений. Мені ніколи не доводилося її міняти, а інструкцію я давно загубив.
Цок–Цок мовчав і дивився на нього довгим–предовгим поглядом. І Джейк злякався, бо зрозумів, що блондин вирішує, чи, бува, хлопчик із нього не глузує. Якби йому здалося, що Джейк таки глузує, то біль і приниження, яких він зазнав дорогою сюди, були б квіточками порівняно з тим, що готує для нього Цок–Цок. Зненацька йому захотілося змінити плин думок Цок–Цока — захотілося так, як не хотілося нічого в світі. І він бовкнув перше, що спало на думку.
— То був твій дідусь?
Цок–Цок здивовано підняв брови. Він знову поклав руки Джейкові на плечі, злегка стис, і хлопчик відчув феноменальну силу, що в них пульсувала. Якби Цок–Цок захотів стиснути руки міцніше й рвучко притягнути Джейка до себе, то його ключиці хруснули б, як олівці. А якби велетень його штовхнув, то, мабуть, зламав би йому спину.
— Хто був мій дідусь, хлопче?
Джейк знову окинув поглядом масивну шляхетну голову й широкі плечі. Йому згадалися слова Сюзанни: Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!
— Той чоловік у аероплані. Давид Спритний.
Від подиву й недовіри очі Цок–Цока стали круглими. А потім він закинув голову і розреготався так гучно, що відлуння полинуло в склепіння стелі над їхніми головами. Інші тільки нервово посміхнулися, проте ніхто не наважився відкрито розсміятися… надто після того, що спіткало жінку з темним волоссям.
— Ким би ти не був і звідки б не прийшов, ти найкрутіший хлоп з усіх, кого старий Цок–Цок зустрічав за багато років. Спритний був моїм прадідом, а не дідом, але ти майже вгадав. Правда, Ґешере, друже ти мій милий?
— Атож, — підтвердив Ґешер. — Він крутий, це точно. Але все одно дуже впертий.
— Так, — задумливо мовив Цок–Цок. Його руки стислися на хлопчикових плечах, і він притягнув Джейка ближче до себе. Ближче до свого усміхненого, вродливого, божевільного обличчя. — Я бачу, що він впертий. По очах видно. Але нам під силу це виправити. Правда ж, Ґешере?
«Він не з Ґешером розмовляє, — подумав Джейк. — Він розмовляє зі мною. Йому здається, що він мене гіпнотизує… і, мабуть, так і є».
184 
