Особенно,... 
208 
Там, де закінчувалися міські нетрі, — Едді анітрохи не сумнівався, що за кращих часів то був район для покидьків суспільства, — стояла мерехтлива стіна. Саме в її бік повільно їхав Блейн. Вони вже бачили квадратне заглиблення в білому камені. Монорейка вела вглиб.
— ПОДИВІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, В БІК ПЕРЕДНЬОЇ ЧАСТИНИ САЛОНУ, — запропонував Блейн.
Вони так і зробили. Стіна в передній частині вагона повернулася — тепер у порожнечі пливло обтягнуте синім плюшем кружало. Дверей у стіні не було. Якщо вхід до кабіни водія з баронського вагона й існував, то Едді його не бачив. На їхніх очах прямокутна ділянка цієї стіни потемнішала, із синього перетворившись на фіолетовий, а потім — на чорний. А ще за мить на її поверхні з'явився яскраво–червоний зигзаг. Уздовж нього на різних відстанях одна від одної були розставлені фіолетові точки. І перш ніж над і під ними з'явилися назви, Едді збагнув, що перед ними — маршрутна карта, дуже схожа на ті, що висіли на станціях нью–йоркського метро і в самих поїздах. Біля Лада — нового депо й кінцевої зупинки — блимала зелена лампочка.
— ОСЬ МАРШРУТ НАШОЇ ПОДОРОЖІ. І ХОЧА ПОДЕКУДИ ДОРОГА РОБИТЬ ПОВОРОТИ, ВІДХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ПРЯМОЇ, ВИ ПОБАЧИТЕ, ЩО МИ ЇДЕМО СТРОГО НА ПІВДЕННИЙ ЗАХІД, ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ЗАГАЛЬНА ВІДСТАНЬ СТАНОВИТЬ ПОНАД ВІСІМ ТИСЯЧ КОЛІС… АБО СІМ ТИСЯЧ МИЛЬ, ЯКЩО ВАМ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ЦЯ МІРА ДОВЖИНИ. КОЛИСЬ ВІДСТАНЬ БУЛА ЗНАЧНО КОРОТША, АЛЕ ЦЕ БУЛО ЩЕ ТОДІ, КОЛИ ТЕМПОРАЛЬНІ СИНАПСИ ПЕРЕБУВАЛИ В НОРМІ.
— А що таке темпоральні синапси? — поцікавилася Сюзанна.
Блейн знову недоброзичливо розреготався… і не відповів на
питання.
— ЇДУЧИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ, МИ ПРИБУДЕМО НА КІНЦЕВУ СТАНЦІЮ ЗА ВІСІМ ГОДИН СОРОК П'ЯТЬ ХВИЛИН.
— Понад вісімсот миль на годину поверхнею землі, — вражено промовила Сюзанна тихим голосом. — Святий Боже.
— ЗВІСНО, ЦЕ ЗА УМОВИ, ЩО МОЯ КОЛІЯ ЦІЛА І НЕ УШКОДЖЕНА ВЗДОВЖ УСЬОГО МАРШРУТУ. ОСЬ УЖЕ ДЕВ'ЯТЬ РОКІВ І П'ЯТЬ МІСЯЦІВ Я НЕ ЗАВДАВАВ СОБІ КЛОПОТУ ПРОЇХАТИСЯ ДО КІНЦЕВОЇ І НАЗАД, ТОЖ НЕ МОЖУ НІЧОГО СКАЗАТИ НАПЕВНО.
Стіна на південно–східному краю міста повільно наближалася. Висока й товста, вгорі вона вже почала осипатися. Уздовж неї, куди не кинь оком, лежали тисячі й тисячі скелетів колишніх мешканців Лада. Глибина прорубаного в стіні отвору, до якого поволі прямував Блейн, сягала щонайменше двохсот футів. Естакада, на якій трималася рейка, була тут дуже темною, наче хтось намагався її підпалити чи підірвати.
— А що станеться, коли ми під'їдемо до місця, де немає рейки? — спитав Едді. Звертаючись до Блейна, він постійно підвищував голос, наче розмовляв із кимось по телефону, а на лінії були перешкоди.
— ЗІ ШВИДКІСТЮ ВІСІМСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ? — У голосі Блейна звучав щирий подив. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.
— Та ну! — пирхнув Едді у відповідь. — Тільки не кажи мені, що машина з такою складною душевною організацією не може передбачити, де її колія зламана.
— АВЖЕЖ, Я МІГ БИ ЦЕ ЗРОБИТИ, — погодився Блейн. — АЛЕ, ОТ ЧОРТ, СПАЛИВ СОБІ ЦЮ ПЛАТУ, КОЛИ МИ ВИРУШИЛИ У ПУТЬ.
— Нащо? — вражено спитав Едді. Вираз його обличчя промовисто свідчив, що він відмовляється в таке вірити.
— АЛЕ Ж ТАК ЦІКАВІШЕ. ЯК ВИ ГАДАЄТЕ?
Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися шокованими поглядами. А от Роланд, здавалося, геть не здивувався. Він незворушно сидів у кріслі, склавши руки на колінах, і дивився вниз, на жалюгідні халупи й зруйновані будинки в цій частині міста. З висоти тридцяти футів вони видавалися дуже близькими.
— УВАЖНО ДИВІТЬСЯ НА ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАРАЗ, І ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ТЕ, ЩО ПОБАЧИЛИ, — порадив їм Блейн. — ДОБРЕ ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ.
Невидимий баронський вагон провіз їх у заглибину. І коли він випірнув на тому боці стіни, Едді з Сюзанною разом скрикнули. Джейк зиркнув одним оком і затулив очі долонями. Юк загавкав, як дурний.
А Роланд тільки німо дивився вниз широко розплющеними очима, міцно стиснувши губи в суцільну знекровлену лінію–шрам. На нього сліпучо–білим світлом пролилося розуміння.
За Великою Стіною Лада починалася справжня спустошена земля.
7
Коли вагон наближався до стіни, рейка йшла вниз і монопоїзд спускався, тож до землі було не більше тридцяти футів. І від цього шок став ще сильнішим… бо коли вони виринули на тому боці стіни, то опинилися на страшній висоті — до землі було тепер вісімсот, а може, навіть тисяча футів.
208 
