78 
«А ти як гадаєш?» — спитав незнайомий хлопець і кинув м'яча Джейкові.
«Ні, авжеж, ні, — відповів Джейк таким тоном, наче вибачався. — Просто останні тижнів зо три мене буквально роздирало навпіл». — Він повів м'яч і зробив кидок у кошик із середини поля. М'яч описав високу дугу і впевнено впав у кільце. Джейк зрадів… але водночас зрозумів, що боїться, боїться того, що може сказати йому цей дивний хлопець.
«Та я знаю, — відповів хлопець. — Поковбасило тебе, правда ж? — На ньому були вицвілі смугасті шорти і жовта футболка з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ НЕ НУДЬГУЮТЬ». На лоба хлопець начепив зелену бандану, щоб волосся не лізло в очі. — І стає тільки гірше, а краще не стає».
«Що це за місце? — спитав Джейк. — І хто ти такий?»
«Портал Ведмедя… і заразом Бруклін».
Це було безглуздо, але чомусь мало сенс. І Джейк сказав собі, що в сновидіннях інакше й не буває. Але відчуття було таке, наче це не сон.
«А те, хто я такий, взагалі не дуже–то й важливо, — сказав хлопчик і, не озираючись, кинув м'яч через плече. М'яч злетів у повітря і втрапив точно у кошик. — Я мушу тебе провести, от і все. Проведу тебе туди, куди тобі треба, і покажу те, що ти маєш побачити. Але ти будь обережний, бо я ж тебе не знаю. А незнайомці дратують Генрі. І коли він дратується, то може бути дуже злий. Ти такий маленький порівняно з ним».
«А хто це — Генрі?» — спитав Джейк.
«Це не важливо. Просто зроби так, щоб він тебе не помітив. Все, що від тебе вимагається, — триматися на віддалі… і йти слідом за нами. А потім, коли ми підемо…»
Хлопчик подивився на Джейка. В його погляді крізь жаль проступало ще одне почуття — страх. І тут Джейк зненацька зрозумів, що хлопчик почав танути — крізь його жовту футболку вже проглядали жовто–чорні смуги на будці.
«Як я тебе знайду?» — Думка про те, що хлопчик розтане повністю і не встигне все йому розповісти, пронизала Джейка вістрям жаху.
«Легко, — відповів хлопець. Його голос тепер мав дивне мелодійне відлуння. — Просто сідай на метро і їдь у Кооперативне містечко. Там мене і знайдеш».
«Ні, не знайду! — закричав Джейк. — Кооперативне величезне! Та там, мабуть, сто тисяч народу живе!»
Від хлопця залишився молочно–білий силует. Тільки світло–карі очі були на місці, наче усмішка чеширського кота в «Алісі». Вони співчутливо і водночас стривожено слідкували за Джейком. «Нема проблема, — сказав він, перекручуючи слова. — Ти ж знайшов ключ і троянду? І мене так само знайдеш. Сьогодні по обіді, Джейку. Годині о третій буде нормально. Ти мусиш діяти обережно і швидко. — Хлопчик–привид зі старим баскетбольним м'ячем, що лежав біля прозорої ноги, помовчав. — Мені вже треба бігти… але маю тобі дещо сказати на прощання. Я радий, що познайомився з тобою. Хлопець ти наче кльовий, і не дивно, що він тебе любить. Але не забувай про небезпеку. Будь обережний… і не лови гав».
«Зажди! — крикнув Джейк і щодуху побіг через баскетбольний майданчик до хлопця, що зникав, але перечепився через розбитого робота, що нагадував іграшковий трактор, і впав навколішки. Штани порвалися, ногу пронизав біль, але Джейк не звернув на це уваги. — Чекай! Розкажи, що відбувається! Ти маєш розповісти, чому це все відбувається зі мною!»
«Через Промінь, — відказав хлопчик, від якого тепер лишилася тільки пара очей у повітрі. — А ще через Вежу. Врешті–решт, усе на світі, навіть Промені, підпорядковується Темній Вежі й слугує їй. Гадаєш, ти — особливий?»
Джейк поривчасто зіп'явся на ноги.
«А його я знайду? Я знайду стрільця?»
«Не знаю, — відповів стрілець. Зараз його голос долинав глухо, наче крізь мільйони миль. — Знаю тільки, що ти мусиш спробувати. Щодо цього в тебе нема вибору».
І хлопець зник остаточно. Баскетбольний майданчик у лісі спорожнів. Тишу порушувало тільки слабке гудіння машинерії. І Джейкові воно не подобалося. Цей звук був якимсь не таким, як треба, і Джейк подумав, що негаразди з механізмами впливали на троянду. Чи навпаки. Якимось чином усе було пов'язане.
Він підняв старий потертий баскетбольний м'яч і вкинув у кошик без сітки. М'яч чисто пройшов крізь кільце… і зник.
«Ріка, — зітхнув голос дивного хлопця, наче вітерець дмухнув. Звідусіль і нізвідки. — Відповідь — ріка».
4
Крізь вікно в кімнату проникали перші примарні промені світанку. Джейк прокинувся і втупився поглядом у стелю. Він думав про чолов'ягу з «Мангеттенського ресторану «Пожива для розуму»» — Аарона Діпно, що тинявся на Блікер–стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. Аарон Діпно загадав Джейкові загадку.
78 
