79 
Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист ласкаво звідався у Канавкіна:
— Де ж сховані?
— У тітки моєї, Пороховнікової, на Пречистенці…
— А! Це… стривайте… це у Клавдії Іллівни, чи що?
— Так.
— О, так, так, так, так! Невеличкий котедж? Навпроти ще палісадничок? Як же, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?
— У льох, в коробку з-під Ейнема…
Артист сплеснув руками.
— Чи ж бачили ви щось подібне? — скрикнув він, прикро вражений. — Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, їй-богу!
Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.
— Гроші, — вів далі артист, — мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.
Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.
— Ну гаразд, — полагіднішав артист, — хто старе пом’яне… — І раптом докинув несподівано: — До речі… щоб одним заходом, щоб машину не ганяти… адже в тітки цієї в самої також є, га?
Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.
— Гай-гай, Канавкін, — докірливо-приязно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?
— Є! — відчайдушно випалив Канавкін.
— Браво! — гукнув конферансьє.
— Браво! — страшно ревнула зала.
Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.
— Так, я хотів ще спитати, — тітка не казала, де свої ховає? — довідався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.
— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скупердя не те що племінникові — чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавши в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін!
І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.
— Диваки, їй-богу! — знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.
Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав:
«Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!» Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.
— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові… Подохнуть вони, боюся, без мене. Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує… Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, — і він знову зазітхав.
Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом. Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.
— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Нащо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, випив як слід, закусив добряче!
— Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? — звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.
— Нема! Нема! Нема в мене! — перестрашено прокричав Никанор Іванович, — розумієш, нема!
— Нема? — грізним басом ревнув кухар. — Нема? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Нема, нема, — заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.
Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.
79 
