87 
Тільки-но шофери трьох машин забачили пасажира, який поспішав на стоянку з туго набитим портфелем, так усі троє з-під носа в нього від’їхали порожняком, чомусь при цьому злостиво оглядаючись.
Вражений цим явищем бухгалтер довго стояв стовпом, метикуючи, що б то воно означало.
Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта.
— Вільна машина? — вражено кахикнувши, запитав Василь Степанович.
— Гроші покажіть, — злостиво відповів шофер, не дивлячись на пасажира.
Все більше дивуючись, бухгалтер, затиснувши дорогоцінний портфель під пахвою, витягнув з гаманця червінця і показав його шоферові.
— Не поїду! — відрубав той.
— Даруйте… — почав був бухгалтер, але шофер його урвав:
— Трояки є?
Цілковито спантеличений бухгалтер дістав з гаманця два трояки і показав шоферові.
— Сідайте, — вигукнув той і ляпнув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. — Поїхали.
— Немає чим решти здати, чи що? — несміливо спитав бухгалтер.
— Повна кишеня решти! — загорлав шофер, і в дзеркальці відбилися його очі, які наливалися кров’ю. — Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими таке ж було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому решту — чотири п’ятдесят… Виліз мерзотник! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанової пляшки! — Тут шофер проказав кілька слів, які не надаються до друку. — Другий — на Зубовській. Червінець. Даю решти три рублі. Пішов. Я поліз у гаман, а звідти бджола — як шпигоне у палець! Ах ти!.. — шофер знову вклеїв нецензурні слова. — А червінця немає. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якась гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив (нецензурні слова)…
Бухгалтер заціпенів, зібгався і удав, що буцімто і слово «Вар’єте» він чує вперше, а сам подумав: «Оце так!»
Приїхавши куди було треба, розплатившись щасливо, бухгалтер увійшов у будинок і попрямував коридором туди, де був кабінет завідувача, і вже по дорозі збагнув, що прийшов невчасно. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгалтера пробігла кур’єрша з виряченими очима, у збитій на потилицю хусточці.
— Нема, нема, нема, любі мої! — кричала вона, звертаючись невідомо до кого. — Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема!
Вона пропала за якимись дверима, і тут-таки за ними почулися звуки биття посуду. З секретарської кімнати вибіг знайомий бухгалтерові завідувач першого сектора комісії, але був він у такому стані, що бухгалтера не впізнав, і пропав без сліду. Приголомшений усім цим бухгалтер дійшов до секретарської кімнати, яка передувала кабінетові голови комісії, і цілковито оторопів.
Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос, який без сумніву належав Прохорові Петровичу — голові комісії. «Шпетить когось, чи що?» — подумав спантеличений бухгалтер і, озирнувшись, побачив інше: в шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, невтримно ридаючи, з мокрою хусточкою в руках, лежала, витягнувши ноги майже на середину кімнати, особиста секретарка Прохора Петровича — красуня Анна Річардівна.
Всеньке підборіддя Анни Річардівни було вимазане губною помадою, а персиковими щоками повзли з вій чорні ручаї розмоклої фарби.
Побачивши, що хтось увійшов, Анна Річардівна схопилася на ноги, кинулася до бухгалтера, вчепилась у лацкани його піджака, почала трясти бухгалтера й волати:
— Слава богу! Знайшовся бодай один сміливець! Усі порозбігались, усі відступилися! Ходімте, ходімте до нього, я не знаю, що почати! — І, безнастанно ридаючи, вона потягла бухгалтера в кабінет.
Опинившись у кабінеті, бухгалтер найперше випустив з рук портфель, а всі його думки пішли шкереберть. І треба сказати, що було від чого.
За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і неумоченим у чорнило сухим пером водив по аркушу. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стриміла самописка, але над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжетів не виглядали кисті рук. Костюм поринув у роботу і зовсім не помічав тієї круговерті, яка панувала довкола. Почувши, що хтось зайшов, костюм відкинувсь у кріслі, й над комірцем пролунав добре знайомий бухгалтерові голос Прохора Петровича:
— У чому справа? Адже на дверях написано, що я не приймаю.
Красуня-секретарка верескнула і, заламуючи руки, заволала:
87 
