98 
— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.
— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор.
Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.
— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус. І
— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!
— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.
— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.
— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.
— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.
Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.
— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. — Ксеніє Микитівно! — пронизливо закричав він у дверях передпокою. — Погляньте, пальта на місці?
З’ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.
— Це що ж таке, дозвольте?! Це вже… — Кузьмін відчув, як у нього похолола потилиця.
На тихий і жалісний зойк професора надбігла Ксенія Микитівна і цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, безперечно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що таке нерідко трапляється в професорів.
— Живуть, напевно, бідно, — пояснювала Ксенія Микитівна, — ну, а в нас, звичайно…
Почали думати-гадати, хто б то міг підкинути. Підозра впала на стареньку жінку з виразкою шлунка.
— Вона, певно, — говорила Ксенія Микитівна, — вона думає так: все одно помру, а кошеняти шкода.
— Але стривайте! — закричав Кузьмін. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? У блюдечку?!
— Вона в пляшечці принесла, тут вилила в блюдечко, — пояснила Ксенія Микитівна.
— Як там не було, заберіть і кошеня, і блюдечко, — сказав Кузьмін і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей.
Коли він повернувся, ситуація перемінилась.
Вішаючи халат на кілочок, професор почув у дворі регіт, виглянув і, натурально, сторопів. Через двір перебігала в протилежний флігельок дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звуть — Мар’я Олександрівна. Реготався хлопчак.
— Що це? — презирливо проказав Кузьмін.
У ту ж мить за стіною, в кімнаті дочки професора, патефон заграв фокстрот «Алілуя», і відразу почулося гороб’яче цвірінькання за спиною професора. Він обернувся і побачив, що на його столі скаче великий горобець.
«Гм… спокійно… — подумав професор, — він улетів, коли я відходив від вікна. Все гаразд!» — наказав собі професор, відчуваючи, що все пішло шкереберть і, головним чином, через цього горобця. Придивившись до нього, професор відразу пересвідчився, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудне горобчище припадало на ліву лапку, видимо кривлялося, волочачи її, виробляло синкопи, одне слово, — пританцьовувало фокстрот під звуки патефона, як п’яний коло шинквасу. Грубіянив, як умів, зухвало позираючи на професора.
Професорова рука лягла на телефон, і він хотів був подзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такі горобчики в шістдесят років, та ще коли раптом паморочиться голова?
Горобчище тим часом сіло на подаровану чорнильницю, нагидило в неї (я не вигадую!), потім пурхнуло вгору, зависло в повітрі, а тоді з розгону, наче сталевим дзьобом, стукнуло в скло фотографії, яка зображувала повний університетський випуск 94-го року, розбило скло на друзки і після всього вилетіло у вікно.
Професор перемінив номер на телефоні й, замість подзвонити Буре, подзвонив у бюро п’явок, сказав, що говорить професор Кузьмін і що просить терміново прислати йому на квартиру п’явок. Поклавши рурку на важільок, професор знову повернувся до столу і тут же зойкнув. За столом цим сиділа в хусточці сестри-жалібниці жінка з сумочкою, на якій був напис «П’явки». Зойкнув професор, пригледівшись до її рота. Він був чоловічий, кривий, аж до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.
98 
