214 
— Дамблдоре, я відведу Гаррі…
— Ні, краще я…
— Дамблдоре, сюди біжить Амос Діґорі… Він уже близько… Може, йому сказати — поки він ще не бачив?
— Гаррі, стій тут…
Дівчата істерично верещали й ридали… Усе якось дивно спалахувало перед Гарріними очима…
— Не бійся, синку, я тебе відведу… ходімо… до лікарні…
— Дамблдор наказав лишатися тут, — через силу проказав Гаррі.
Біль у шрамі був такий нестерпний, що, здавалося, його зараз знудить. Усе перед очима розпливалося.
— Тобі треба лягти… лягай…
Хтось набагато більший і сильніший за Гаррі напівштовхав, напівніс його крізь переляканий натовп. Гаррі чув, як люди щось вигукували й кричали, поки чоловік, який вів його до замку, прокладав шлях крізь юрбу. Через галявину, повз озеро з дурмстрензьким кораблем, — Гаррі не чув нічого, крім важкого дихання чоловіка, який допомагав йому іти.
— Що сталося, Поттере? — нарешті озвався той, піднявши Гаррі на кам’яні сходи.
Цок. Цок. Цок. То був Дикозор Муді.
— Кубок виявився летиключем, — відповів Гаррі, поки вони переходили вестибюль. — Він переніс мене й Седрика на цвинтар… А там з’явився Волдеморт… Лорд Волдеморт…
Цок. Цок. Цок. Мармуровими сходами нагору.
— Там був Темний Лорд? І що сталося потім?
— Убили Седрика… Вони вбили Седрика…
— А потім?
Цок. Цок. Цок. Коридором…
— Зварив вариво… Повернув собі тіло…
— Темний Лорд повернув собі тіло? Він повернувся?
— Прийшли смертежери… А потім ми змагалися на дуелі…
— Ти змагався на дуелі з Темним Лордом?
— Я втік… Моя чарівна паличка… зробила щось дивне… Я бачив своїх маму й тата… Вони виникли з його палички…
— Сюди, Гаррі… Сюди. Сідай… Усе буде гаразд… Випий оце…
Гаррі почув, як заскрипів ключ у замку. Тоді хтось дав йому в руки чашку.
— Випий… Тобі стане краще… Пий, Гаррі, мені треба знати все, що було, якомога точніше.
Муді нахилив чашку і допоміг йому випити. Гаррі закашлявся, перчений смак обпік горлянку. Обриси Муді та його кабінету нарешті стали чіткіші… Професор був так само блідий, як і Фадж, обидва його ока, не кліпаючи, втупилися в Гарріне обличчя.
— Гаррі, Волдеморт повернувся? Ти певен? Як йому це вдалося?
— Він узяв дещо з могили свого батька, від Червохвоста і від мене, — сказав Гаррі. У голові проясніло. Біль у шрамі трохи вгамувався. Він чітко бачив обличчя Муді, хоч у кабінеті було темно. Навіть сюди долинали крики й верески з поля для квідичу.
— Що взяв від тебе Темний Лорд? — запитав Муді.
— Кров, — відповів Гаррі, піднімаючи руку. На рукаві мантії був проріз від Червохвостового кинджала.
Муді голосно й протяжно свиснув.
— А смертежери? Повернулися?
— Так, — кивнув Гаррі. — Багато…
— Як він до них поставився? — тихо запитав Муді. — Він їм пробачив?
І раптом Гаррі згадав. Треба було сказати Дамблдорові, негайно треба було сказати!
— У Гоґвортсі є смертежер! Тут є смертежер — він укинув моє ім’я в Келих Вогню, він зробив так, щоб я дійшов до фіналу…
Гаррі спробував підвестися, але Муді силоміць посадовив його на місце.
— Я знаю, хто смертежер, — тихо сказав він.
— Каркароф? — аж підскочив Гаррі. — Де він? Ви його вже затримали? Замкнули?
— Каркароф? — якось дивно реготнувши, перепитав Муді. — Каркароф недавно зник, коли відчув, що Чорна мітка на його руці почала пекти. Він зрадив дуже багатьох відданих прибічників Темного Лорда, тому не прагнув з ними зустрітися… Та я сумніваюся, що він далеко втече. Темний Лорд уміє вистежувати своїх ворогів.
— Каркароф зник? Утік? То що — це не він укинув моє ім’я в Келих?
— Ні, — твердо відповів Муді. — Ні, не він. Це зробив я.
Гаррі не повірив власним вухам.
— Ні, це не ви, — сказав він. — Ви не вкидали… ви не могли…
— Запевняю тебе — це справа моїх рук, — ще впевненіше мовив Муді. Його магічне око закрутилося й зупинилося на дверях — Гаррі знав, що він перевіряє, чи за ними ніхто не стоїть. Водночас Муді витяг чарівну паличку і націлив її на Гаррі.
— То він їм пробачив? — перепитав Муді. — Смертежерам, які лишилися на волі? Тим, що уникли Азкабану?
— Що? — перепитав Гаррі.
Він не зводив очей з націленої на нього палички. Це якийсь невдалий жарт — інакше бути не могло.
— Я тебе запитав, — тихо повторив Муді, — чи пробачив він тим мерзотникам, які навіть не намагалися його шукати. Тим віроломним боягузам, що навіть не пішли заради нього в Азкабан. Нікчемні дрібні покручі — їм вистачило сміливості, щоб стрибати в масках на Кубку світу з квідичу, та варто було мені запалити в небі Чорну мітку, як вони порозбігалися.
214 
