Особенно,... 
41 
— Усе буде гаразд, — сказав Рон.
— Уяви, якщо твій тато піймає Луціуса Мелфоя, сів біля Рона Гаррі, спостерігаючи за Крумовою фігуркою, що швендяла в опалому листі. — Він завжди хотів застукати його на гарячому.
— Драко тоді надовго перестав би глузувати, — додав Рон.
— Бідолашні ті маґли, — стурбовано сказала Герміона. — Що, як їх не зможуть опустити на землю?
— Зможуть, — заспокоїв її Рон, — щось та придумають.
— Але які психи! Почали таке вичворяти, коли тут зібралося все Міністерство магії! — здивувалася Герміона. — Тобто, як вони тепер збираються викручуватись? Думаєте, вони понапивалися чи просто…
Тут вона раптом змовкла і глянула через плече. Гаррі й Рон також рвучко озирнулися. Хтось ніби підкрадався до їхньої галявини. Вони мовчки прислухалися до непевних кроків за темними деревами. Раптом ці кроки стихли.
— Агов! — гукнув Гаррі.
Тиша. Гаррі звівся на ноги й зазирнув за дерево. Було темно хоч в око стрель, але він відчував, що там хтось стоїть.
— Хто там? — спитав він.
І тут, без жодного попередження, тишу розірвав голос, не схожий на жоден інший з досі чутих у цьому лісі. Ані найменшого переляку не було в ньому. Радше, звучало якесь закляття.
— МОРСМОРДРЕ!
Щось велике, лискуче й зелене вистрілило з темряви перед Гарріними очима. Воно полетіло високо в небо понад верхівками дерев.
— Що за…? — видихнув Рон, зірвався на ноги і втупився в ту штуку, що з’явилася над ними.
На якусь мить Гаррі подумав, що це чергова витівка леприконів. І тут він збагнув, що це — величезний череп, утворений з якихось смарагдових зірок, а з його рота, мов язик, стирчала змія. Череп здіймався дедалі вище, палаючи в мареві зеленуватого диму й вимальовуючись на тлі чорного неба, немовби якесь нове сузір’я.
Зненацька ліс довкола них вибухнув дикими вересками. Гаррі не розумів, чому, але єдиною можливою їх причиною була поява черепа, що освітлював з висоти увесь ліс, неначе жахлива неонова реклама. Гаррі намагався побачити в темряві того, хто вичаклував черепа, але нічого не було видно.
— Хто там? — знову спитав він.
— Гаррі, ворушись! — Герміона схопила його за куртку й почала тягти назад.
— Що таке? — здригнувся Гаррі, побачивши її бліде перелякане обличчя.
— Це Чорна мітка, Гаррі! — простогнала Герміона, щосили тягнучи його до себе. — Знак Відомо–Кого!
— Волдеморта?..
— Гаррі, ходімо!
Рон поспіхом схопив свого мініатюрного Крума, і вони втрьох побігли через галявину. Та не встигли зробити й кількох кроків, як прямо з повітря з ляском явилися двадцять чаклунів і їх оточили.
Гаррі закружляв на місці і за частку секунди побачив, що всі ці чаклуни спрямували на нього, Рона, й Герміону свої чарівні палички. Не задумуючись, він крикнув: — ЛЯГАЙТЕ! — схопив друзів і штовхнув їх на землю.
— ЗАКЛЯКТУС! — заревіло двадцять голосів.
Блимнули сліпучі спалахи, і Гаррі відчув, як розкуйовдилося його волосся, ніби над галявиною війнув раптовий порив вітру. Ледь–ледь підвівши голову, він побачив струмені червоного, як вогонь, світла, що розліталися навсібіч з чарівних паличок чаклунів, перетинаючись, відскакуючи від стовбурів дерев і зникаючи десь у темряві…
— Стійте! — пролунав раптом знайомий голос. — СТІЙТЕ! Це мій син!
Ніщо вже не куйовдило Гарріного волосся. Він ще трохи підвів голову. Чарівник, що стояв перед ним, опустив чарівну паличку. Гаррі повернувся й побачив зляканого містера Візлі, що підбігав до них.
— Роне… Гаррі… — його голос тремтів, — Герміоно… ви цілі?
— Відійди, Артуре, — пролунав холодний різкий голос.
То був містер Кравч. Він насувався на них разом з іншими міністерськими чарівниками. Гаррі звівся на ноги. Містер Кравч був сам не свій з люті.
— Хто з вас це зробив? — гаркнув він, пронизуючи їх своїми гострющими очима. — Хто вичаклував Чорну мітку?
— Це не ми! — заперечив Гаррі, показуючи на череп.
— Ми нічого не робили! — додав Рон, потираючи лікоть і обурено зиркаючи на батька. — Чого ви на нас напосілися?
— Не бреши! — вигукнув містер Кравч. Його чарівна паличка й далі була націлена на Рона, а вирячені очі надавали йому божевільного вигляду. — Вас застукали на місці злочину!
— Барті, — прошепотіла чарівниця в довгому вовняному халаті, — це ж діти, Барті, вони б не змогли…
— А звідки з’явилася Мітка, ви бачили? — швидко спитав містер Візлі.
41 
