74 
— Карочє, тільки не я, — рішуче заперечив Драко Мелфой, коли Геґрід повідомив про це з виглядом Діда Мороза, який витягає зі свого лантуха ще одну величезну іграшку. — Я на цю гидоту й на уроках надивився, дуже дякую.
Усмішка на Геґрідовім обличчі зів’яла.
— Ти меш робити те, шо я тобі мовив, — гаркнув він, — бо я, бігме, вчиню так, як професор Муді… Чув, шо з тебе вийшов файний тхорик, Мелфою.
Ґрифіндорці аж покотилися з реготу. Мелфой почервонів зі злості, але згадка про покарання, яке вчинив Муді, була ще, мабуть, дуже болюча, тож він мовчки проковтнув образу. Після уроку Гаррі, Рон і Герміона поверталися до замку в чудовому настрої. Дуже приємно було бачити, як Геґрід поставив на місце Мелфоя — особливо тому, що торік Мелфой аж зі шкури пнувся, щоб Геґріда звільнили.
Коли вони зайшли у вестибюль, шлях їм загородила велетенська юрба учнів, які зібралися там довкола великої дошки оголошень, що височіла біля підніжжя мармурових сходів. Рон, найвищий з них трьох, звівся навшпиньки й прочитав уголос оголошення.
ТРИЧАКЛУНСЬКИЙ ТУРНІР
У п’ятницю, 30 жовтня, о 18 годині прибудуть делегації з Бобатону і Дурмстренґу. Уроки закінчаться на півгодини раніше…
— Класно! — зрадів Гаррі. — У п’ятницю останній урок — зілля й настійки! Отже, Снейп не встигне нас усіх потруїти!
Всі учні повинні занести в гуртожитки свої портфелі й підручники, а тоді зібратися біля замку для зустрічі наших гостей перед Вітальним бенкетом.
— Лишився тільки тиждень! — сказав Ерні Макмілан з Гафелпафу з сяючими очима вибираючись з юрби. — Цікаво, чи знає Седрик? Піду йому скажу…
— Який Седрик? — тупо перепитав Рон, коли Ерні відійшов.
— Діґорі, — пояснив Гаррі. — Напевне, він візьме участь у турнірі.
— Щоб цього ідіота обрали чемпіоном Гоґвортсу? — обурився Рон, коли вони проштовхувалися крізь галасливу юрбу до сходів.
— Він не ідіот, просто ти його не любиш, бо він переміг Ґрифіндор у квідичі, — втрутилася Герміона. — Я чула, що він дуже добре вчиться… а ще він староста.
Вона це сказала тоном, що не припускав заперечень.
— Тобі він подобається лише тому, що дуже вродливий, — саркастично скривився Рон.
— Вибач, але я не оцінюю людей тільки за вродою! — обурилася Герміона.
Рон роблено закашлявся, але в цьому кашлі явно вчувалося слово «Локарт!»
Поява оголошення у вестибюлі справила помітний ефект на мешканців замку. Наступного тижня, хоч би куди Гаррі пішов, він чув розмови лише про одне — Тричаклунський турнір. Чутки ширилися між учнів, наче вірус: хто стане чемпіоном Гоґвортсу, що діятиметься під час турніру, чи дуже будуть відрізнятися від них учні Бобатону й Дурмстренґу.
А ще Гаррі помітив, що в замку прибирали, як ніколи досі. Ретельно зішкрібали бруд і стирали порох з деяких портретів, чим викликали явне невдоволення зображених там суб’єктів, які щулилися в куточках, похмуро щось бурмочучи й мацаючи з огидою свої відчищені рожеві обличчя. Лицарські обладунки раптом аж засяяли й перестали рипіти, а сторож Арґус Філч з такою люттю нападав на кожного учня, котрий забув почистити взуття, що довів кількох першокласниць до істерики.
Інші викладачі також були на диво напружені.
— Лонґботоме, дуже тебе прошу нікому з Дурмстренґу не показувати, що ти не вмієш виконати навіть найпростіше обмінне закляття! — гаркнула професорка Макґонеґел наприкінці дуже складного уроку, під час якого Невіл випадково пересадив власні вуха на кактус.
Зійшовши тридцятого жовтня на сніданок, учні побачили, що Велику залу за ніч дуже гарно прикрасили. Зі стін звисали велетенські шовкові полотнища. Кожне представляло певний гоґвортський гуртожиток: червоне з золотим левом — Ґрифіндор, синє з бронзовим орлом — Рейвенклов, жовте з чорним борсуком — Гафелпаф, а зелене зі срібною змією — Слизерин. Над учительським столом висіло найбільше полотнище з Гоґвортським гербом: лев, орел, борсук і змія, що сплелися навколо великої літери «Г».
Гаррі, Рон і Герміона помітили за ґрифіндорським столом Фреда й Джорджа. Ті, хоч як це й було незвично, знову сиділи окремо від усіх і про щось упівголоса розмовляли. Рон з друзями попрямував до них.
— Ясно, що це лажово, — похмуро казав Фредові Джордж. — Але якщо він не поговорить з нами особисто, то доведеться послати йому листа. Або тицьнути йому в руки. Він же не зможе уникати нас вічно.
74 
