100 
— Ой, Гаррі, це ти… гарно вийшло з Роном, правда? — сказала вона, протираючи очі. — Я просто так… так… така втомлена, — позіхнула вона. — Не спала до першої ночі, в’язала нові шапочки. Вони зникають просто блискавично!
І справді, Гаррі тепер побачив, що скрізь у кімнаті були заховані шапочки, щоб необачні ельфи могли випадково їх підібрати.
— Чудово, — мовив Гаррі, думаючи про своє. Якщо він ні з ким не поділиться, то просто вибухне. — Герміоно, я щойно був у кабінеті Амбридж, і вона торкнулася до моєї руки…
Герміона уважно прислухалася. Коли Гаррі договорив, вона поволі мовила: — Ти боїшся, що Відомо–Хто контролює її так само, як раніше Квірела?
— Ну, — впівголоса підтвердив Гаррі, — така можливість існує, правда?
— Можливо, що так, — не дуже впевнено сказала Герміона. — Хоч я й не думаю, що він міг би володіти нею, як володів Квірелом, тобто він же зараз ожив і має власне тіло, йому не потрібно ділитися тілом з іншими. Може, він зачаклував її закляттям «Імперіус»?..
Гаррі якусь мить стежив за Фредом, Джорджем і Лі Джорданом, які жонглювали порожніми пляшками з–під маслопива. Тоді Герміона додала:
— Але ж торік твій шрам болів, коли ніхто до тебе не торкався, а хіба Дамблдор не казав, що це пов’язано з тим, що відчуває в цей час Відомо–Хто? Тобто, можливо, з Амбридж це ніяк не пов’язано, може, це просто випадково сталося саме тоді, як ти був поряд з нею?
— Вона мерзенна, — різко заперечив Гаррі. — Збочена. — Так, вона жахлива, але… Гаррі, мені здається, що ти повинен сказати про біль у шрамі Дамблдорові.
Це вже вдруге за два дні йому радили піти до Дамблдора, але його відповідь Герміоні була така сама, як і Ронові.
— Я його цим не турбуватиму. Ти ж сама щойно сказала, що тут нема нічого страшного. Шрам ціле літо то болів, то переставав… сьогодні було просто трохи гірше, от і все…
— Гаррі, я впевнена, що Дамблдор хотів би, щоб ти його з цим потурбував…
— Так, — мимоволі вирвалося в Гаррі, — тільки цим і й турбую Дамблдора, правда? Тільки своїм шрамом!
— Не кажи такого! Це неправда!
— Краще я напишу Сіріусові. Побачимо, що він про це думає…
— Гаррі, про це не можна писати в листі! — не на жарт стривожилася Герміона. — Ти ж пам’ятаєш, як Муді попереджав, щоб ми були обачні з тим, про що пишемо! Немає жодних гарантій, що сов не перехоплюють!
— Добре, добре, нічого не писатиму! — роздратовано погодився Гаррі. Він звівся на ноги. — Я пішов спати. Скажеш Ронові, добре?
— Ой, ні, — полегшено зітхнула Герміона, — якщо ти йдеш спати, то і я вже спокійно можу йти. Я така виснажена, а завтра хочу зв’язати ще кілька шапочок. Слухай, якщо бажаєш, можеш мені допомогти. Це так цікаво! Я вже навчилася робити різні візерунки, і китички, і багато іншого.
Гаррі глянув у її захоплене сяюче лице і зробив вигляд, ніби замислився над цією спокусливою пропозицією. |
— Е–е… ні, навряд, дякую, — відмовився він. — Е–е… не завтра. У мене ще повно домашніх завдань…
І він почвалав до хлопчачих спалень, залишивши позаду трохи розчаровану Герміону.
Розділ чотирнадцятий
ПЕРСІ ТА ГУЛЬТЯЙ
Наступного ранку Гаррі прокинувся першим у їхній спальні. Якийсь час лежав, спостерігаючи, як кружляють порошинки у сонячному промені, що прослизав у щілину між запонами його ліжка, і насолоджувався думкою про те, що сьогодні субота. Перший тиждень чверті був якийсь нескінченний, немовби один довжелезний урок історії магії.
Судячи з сонної тиші та свіжесенького вигляду того сонячного променя, день щойно починався. Гаррі відхилив запони довкола ліжка, встав і почав одягатися. Окрім далекого щебетання пташок було чути лише повільне й глибоке дихання його колег–ґрифіндорців. Він обережно відкрив шкільний портфель, витяг звідти пергамент, перо й пішов зі спальні до вітальні.
Там Гаррі зручно вмостився у своє улюблене старе м’яке крісло біля згаслого вже каміна і розгорнув пергамент, оглядаючи кімнату. Кудись пощезали всі залишки зіжмаканого пергаменту, старі плюй–камінці, порожні банки з–під різних речовин та обгортки від цукерок, що завжди надвечір засмічували вітальню. Зникли й Герміонині шапочки для ельфів. «Цікаво, скільки вже ельфів здобули свободу, самі того, можливо, не бажаючи», — подумав Гаррі, а тоді відкоркував каламар, вмочив перо і затримав його за сантиметр від гладенької жовтуватої поверхні пергаменту, напруживши думку… але ось уже минула хвилина чи дві, а він тупо дивився на порожній камін, так і не знаючи, з чого б почати.
100 
