Особенно,... 
253 
— Мене не вижене з лісу зграя старих шкап! — вигукнув Геґрід.
— Геґріде, — з жахом пискнула Герміона, а Бейн і сивий кентавр вдарили копитами в землю, — ходімо звідси, прошу!
Геґрід зрушив з місця, але й далі не опускав арбалета й не відводив погрозливого погляду від Маґор’яна.
— Ми знаємо, кого ти ховаєш у лісі, Геґріде! — гукнув їм услід Маґор’ян, а інші кентаври тим часом зникли в лісі. — І терпець нам уже вривається!
Геґрід розвернувся. Було видно, що він готовий кинутися на Маґор’яна.
— Скілько треба, стілько й будете терпіти, бо ліс так само його, як і ваш! — закричав він, а Гаррі з Герміоною, впираючись руками в кротячу камізельку, щосили підштовхували Геґріда вперед. Він насуплено глянув униз і здивувався, коли побачив, як вони його штовхають. Мабуть, він цього навіть не відчув.
— Чого се ви? — буркнув він і пішов далі, а вони, важко дихаючи, задріботіли поруч. — От клєті старі шкапи!
— Геґріде, — засапалася Герміона, обминаючи зарості кропиви, на які вони натикалися по дорозі туди, — якщо кентаври не хочуть, щоб у лісі були люди, то як ми з Гаррі зможемо…
— Але ж ви чули, шо вони казали, — відмахнувся Геґрід, — вони си не чіпают лошат… тобто діточок. Та й чого б то вони мали нами командувати?
— Дарма стараєшся, — пробурмотів Гаррі пригніченій Герміоні.
Нарешті вони знову вийшли на стежку, і за якихось десять хвилин ліс почав рідшати. Знову можна було бачити латки чистого синього неба, а з далини долинали радісні крики та оплески.
— Ще один гол? — запитав Геґрід, спиняючись у затінку дерев, коли попереду вже з’явився квідичний стадіон. — Матч уже си скінчив, як гадаєте?
— Не знаю, — промимрила бідолашна Герміона.
Вигляд у неї був жалюгідний — у волоссі повно гілочок та листя, мантія в кількох місцях роздерлася, а на обличчі й руках виднілося безліч подряпин. Гаррі знав, що й сам він ненабагато кращий.
— Певно, всьо скінчилося! — примружено глянув Геґрід на стадіон. — Видите… всі вже виходят… якщо поквапитеся, то зможете змішатися з юрбою, й ніхто не буде знати, що ви були тутка!
— Добра думка, — погодився Гаррі. — Бувай, Геґріде.
— Просто не вірю, — тремтячим голосом сказала Герміона, коли вони далеченько відійшли від Геґріда. — Не вірю. Справді не можу повірити.
— Та перестань, — буркнув Гаррі.
— Перестати?! — гарячково вигукнула вона. — Велетень! Велетень у лісі! А ми повинні давати йому уроки рідної мови! Зрозуміло, за тієї умови, що нас пропускатиме туди й назад табун розлючених кентаврів! Я… просто… не… вірю!
— Поки що нам нічого робити не треба! — намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. — Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи — а його можуть і не вигнати.
— Гаррі, та ну тебе! — сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. — Його обов’язково виженуть, і якщо чесно — після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?
Гаррі мовчки пронизав її лютим поглядом, і на віях у неї забриніли сльози. — Ти не хотіла цього казати, так? — ледь чутно мовив Гаррі.
— Ні… ну… гаразд… я не хотіла, — сердито витерла вона сльози. — Але навіщо він так ускладнює життя собі… і нам?
— Не знаю…
- Візлі — наш король,
- Візлі — наш король,
- Ось чому співаєм так:
- Візлі — наш король…
— Скільки ж можна співати ту ідіотську пісеньку, — благально проказала Герміона, — невже вони ще не натішилися?
Велика хвиля учнів зі стадіону залила галявину. — Ходімо швидше, поки нас не наздогнали слизеринці, — зітхнула Герміона.
- Візлі — суперворотар,
- Це найкраща роль!
- Ґрифіндор отримав дар,
- Візлі — наш король.
— Герміоно… — невпевнено промовив Гаррі.
Пісня голоснішала, але її виспівував не натовп срібно–зелених слизеринців, а золотисто–червона лава, що поволі рухалася до замку, тримаючи на плечах чиюсь фігурку.
- Візлі — наш король,
- Візлі — наш король,
- Ґрифіндор співає так:
- Візлі — наш король…
— Ні… — ледь чутно прошепотіла Герміона.
— Так! — вигукнув Гаррі.
— ГАРРІ! ГЕРМІОНО! — зарепетував сам не свій Рон, розмахуючи в повітрі срібним квідичним кубком. — МИ ПЕРЕМОГЛИ!
253 
