119 
Ліда опустила голову, сумно всміхнулася.
— Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама…
— Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай!
— Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна — королева.
— А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі.
— Я роблю все можливе.
— І щока не горить?
— Я не ображаюся.
— А я й не вибачаюся!
— Тоді… навіщо ти тут?
Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати — сам завівся з півоберта.
— У справі, — кинув зло. — Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…
— Квартира твоя, — наїжачилася.
— З яких це?
— Я так вирішила… — Як із плеча панського. — Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…
— Майже п'ять!
— За майже п'ять років… які тобі довелося жити зі мною.
— Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! — підхопився. Стілець на підлогу — хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима — грюк!
Ліда схлипнула, затулила лице долонями.
— Не можу… Не можу більше…
Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.
— Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!
— Вибач, — забелькотіла. — Мама… Я подумала — вона могла так зробити…
Стас вишкірився недобре.
— У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?
— До чого це?
— Були гроші. Та я відразу сказав — мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають — бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім'ю, а сім'я… Блін, як же ти мене дістала!
— Вибач…
— А далі? Далі що? У тебе були питання — я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?
— Нічого! — знітилася. — Відпусти…
Відштовхнув. Вишкірився:
— Назавжди?
— Мені… мені треба подумати.
— Невже розлюбила?!
— Що ти, Стасе!
Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…
— Ходімо додому, Лідо, — попросив. — Я скучив…
Вона почервоніла, відвела погляд.
— Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я?
Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя.
— Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде — то вже й не шукай. Зрозуміло?
— Зрозуміло… — прошепотіла спустошено.
Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев'яте травня, — зафіксувала. — А недовго — це скільки?»
— Дякую, Стасе.
— За що?!
— За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд.
Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти все грішми міряєш», та замість цього раптом із гіркотою запитав:
— Чому ти геть не хвилюєшся за Платона, Лідо?
Ліда знала, чому вперто намагається забути про брата. Думка про те, що вона — остання справжня Вербицька, стала для професорської доньки єдиним острівцем тверді під ногами. А навкруги — океан страхів, підозр і сумнівів. Ліда заборонила собі розпитувати Ангеліну про події, пов'язані з народженням брата. Платон — байстрюк. Не міг в академіка Вербицького народитися хворий син. Вона ж — нормальна. І на тата схожа. А Платон — тільки на маму.
Ще менше Ліда намагалася думати про Платонову хворобу. Несподівана втеча брата, дивний факт — не приймав ліки, — звичайно, що збуджували цікавість, та і тут Ліда постановила для себе: хай вештається! А вона… Вона вперше за все життя ні з ким не ділитиме… маму.
Вперто повторювала: мама. Тремтіла від збудження: так, так, тепер ніхто не відволікатиме мамину уваги від неї, Лідочки. Та потвора, та санітарка Олька, яка хотіла зробити аборт і згубити дитину, вона Ліді — ніхто. А мама… Мама наказала потворі народжувати, відібрала Лідочку з хижих лап, заховала у сиротинці і чекала слушної години, щоб повернути Лідочку в сім'ю. І хіба після цього Ліда може розриватися між Стасом і мамою? Ні, ні. Вона хоче бути поряд із мамою. Надолужити. Запам'ятати. Розбитися у прах біля її ніг, щоб мама всміхнулася і сказала, що любить її. Ліда ж заслужила? Заслужила?
119 
