ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Русский вор

Неплохая книга, благодарю. >>>>>

Блейз Уиндхем

Не понравился стиль написания. Очень уж просто и не реалистично. >>>>>




Loading...
  3  

— А цю куди?..

— Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

Вагітна обхопила живіт, головою захитала — так, так, розумію. На матір благально:

— То я піду? — попросилася.

Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв; що я чую?!

— І з братом не попрощаєшся?!

Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається — назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

— Хіба я можу не попрощатися з Платоном? — повернула до братової кімнати.

— Не поспішай, Лідочко.

Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

— Твій невблаганний чоловік уже поїхав. — Виглянула, холодно всміхнулася. — Так, поїхав. — Обернулася до дочки. — Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

Ліда закам'яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу — вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

— Добре, мамо…

Розділ 1


Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном — подарунок покійного тата — і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

— Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… — Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

— Іветта Андріївна Вербицька, — назвалася. Додала ваги: — Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

— І моя мама! — збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», — подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

— Це — Лідоччин тато. Академік Петро Григорович Вербицький. Лікар від Бога у четвертому поколінні. У нашому роду всі — лікарі. Сподіваюся, ви чули про славну фамілію Вербицьких…

— Безумовно! — спокійно збрехав Стас.

— Тож ви… — Іветта вирішила без зволікань з'ясувати ступінь причетності доньчиного кавалера до медицини.

— Стас! Станіслав Скакун, — відрекомендувався той. — Мій бізнес — гуртова торгівля дезінфікуючими засобами…

— Для медзакладів! — відчайдушно вигукнула Ліда. — Ми познайомилися, коли Стас привіз у нашу поліклініку санітарний гель для дезінфекції рук.

Іветта Андріївна Вербицька інстинктивно стиснула ніздрі, ніби хлорка в ніс.


— Ти не можеш бути Скакун! — постановила, коли Стас з'їв усе веселе печиво, розповів два анекдоти (про дезінфекцію взагалі і хлорку зокрема) і, пославшись на термінові справи, пішов. — Ти — Вербицька! Твоїм чоловіком має стати лікар, а цей… Дезінфікатор… — Приклала пальці до скронь — розмову закінчено. Повторила: — Ні! Ти не можеш бути Скакун!

— А він мене заміж і не кличе, — так тьмяно і гірко відповіла Ліда, що Іветта не втрималася.

— Чому… він? — запитала холодно.

— Він не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лінивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатої на справи й статки фамілії Вербицьких, серед них і Лідоччиного однокурсника Борю Фрідмана, який аж надто демонстративно впадав за дівчиною саме в присутності Іветти і клявся стати гідним продовжувачем справи Вербицьких, хай тільки Ліда погодиться вийти за нього. Потім — доглянуту Стасову борідку, щиру усмішку й ой які непрості очі.

— Ти не боїшся, що лише цього… недостатньо, Лідочко?

— Я боюся лише одного, мамо… Що він покине мене.

Іветта Андріївна насупилася, ніби діагноз установлювала.

І вже хотіла щось відповісти, та у вітальню ввалилася нянька Ангеліна — кругла, як гарбуз, сорокап'ятирічна стара діва з тонкою кіскою, закрученою на потилиці, добра, як свіже тісто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких — регоче, а в руках плетений із лози таріль з одним печивом.

  3