ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Отражение зеркал

Так себе, даже не смогла дочитать, скучно >>>>>




Loading...
  4  

— Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під'їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я — пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.

І — як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопоталася з Ангеліною на кухні — усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з'явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося — то все щука. Надто апетитно пахла.

— Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… — не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.

— Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, — розгубилася Ліда.

Устала з-за столу, тупцяла на місці, ніяково всміхалася, та чомусь не Стасу, а пацієнту з підбитим оком.

— Брате, не роби цього! — сказав той, тицьнув у підбите око: — Ось! Тебе чекає те саме. Давай я просто дам тобі поміж очі, і ти підеш… Подумаєш, поки не пізно. А я лікарку затримаю…

Ліда почервоніла до скронь:

— Прошу вас… одну хвилину почекати в коридорі.

— Ти скоріше сама звідси вилетиш! — вигукнув нахаба.

Ліда безпорадно озирнулася:

— Якщо ви негайно не вийдете, то я…

Стас роздратовано знизав плечима:

— Лідо… Я так і не зрозумів…

— Що ти не зрозумів, брате?! — здивувався пацієнт. — Ти глянь на неї! Вона ж не своя від щастя!

І то була правда.

До ночі Києвом блукали. Приголомшені власним рішенням, схвильовані, розбурхані. Майже не розмовляли, ніби слова руйнували незбагнену гармонію почуттів, поглядів, легких рухів. Стас намагався уявити, яким буде їхнє спільне життя, Ліда боялася навіть думати про те, як новину сприйме мати. Бо ж: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!»

Близько півночі прослизнула до вітальні, побачила у кріслі нерухому постать.

— Матусю, не спиш? А я… ми… — І всі страхи через край. — Він мене заміж кличе, мамо!

Іветта Андріївна витримала пекельну паузу, глянула на доньку.

— …Тільки пообіцяй, Лідочко. Ти ніколи не зміниш прізвища і не покинеш брата.

Благословення! То було благословення. Ліда кинулася до матері, упала біля крісла, обхопила обома руками її коліна.

— Матусю, рідна! Я ніколи не покину тебе і Платона! Клянуся найдорожчим! Тобою! Клянуся тобою, матусю!

— Весілля — не раніше як за місяць, Лідочко, — відповіла Іветта. — Інакше не встигну підшукати для тебе пристойне житло неподалік від нас.

— У мене буде своя квартира? — просяяла Ліда.

Увесь місяць до весілля — шлюзи прорвало — говорили, говорили… Стас про свою рідню два слова, а Ліда зупинитися не могла: вона — п'яте покоління лікарської династії. І працює у звичайній поліклініці саме тому, що Вербицька, бо Вербицькі не шукають легких шляхів. Тато-академік теж починав у звичайній лікарні. І мама… Але вони змогли заробити не тільки ім'я, а й статки. Бо працювали і працювали: практика, наукові дослідження, дев'ять років у Африці, а це не рай — спека, протиінфекційні препарати, кулемет у вікні, привізна вода… І справа не у грошах, якими щедро оплачувалося це пекло, — у набутті нових знань, бо Вербицькі…

— Ти теж була з батьками в Африці? — запитав Стас.

Ліда перелякано смикнулася. Кивнула.

— Я мало що пам'ятаю… Чотири стіни… — пожвавішала, завелася. — Чотири стіни! При військовій частині — кімната для дітей цивільних і офіцерів. Цілодобова. Я майже не бачила маму з татом. Вихователька… Лариса Дмитрівна… Така тепла. Навіщо про це? Мама й тато… Хочу, щоб ти знав про Вербицьких головне: Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей.

  4