39 
Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! — дорікнула собі. — І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»
Не встигла підхопити сумку — двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.
Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:
— Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…
Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.
— Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?
— Там… З міліції… — прошепотіло дівча.
Молодуха обернулася до Іветти.
— Так… Геть за хату! — крикнула.
Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти — їй?
З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою — бігом. «Дисципліна залізна», — вразилася Іветта.
Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.
— Не маєте права! — кричала йдучи. — Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…
Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, — додавала аргументів. — Може, така згодилася б?.. Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він — неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня — просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша — працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».
Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:
— Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?
Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять. не більше, а лице набрякле. П'є, паскуда! Дитинку носить і однаково п'є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі — мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані — SOS!
«Я не помилилася, — подумала Іветта. — Тут живуть порок і розпуста».
— Так! Я не зрозуміла… — вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.
Іветта прискіпливо глянула вагітній п'яничці в очі й упевнено сказала:
— Продайте мені вашу старшу дочку.
— На органи? — зацікавлено запитала вагітна.
Іветта приголомшено відсахнулася:
— Ми можемо поговорити в домі?
Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».
Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів'ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:
— Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб'ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…
Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…
— Бідно живете… — сказала якомога голосніше. — Чого вам не вистачає найбільше?
Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.
— Грошей! Дуже важко! Дуже…
Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.
— Нащо ж ви… знову?
— За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні…
— А ваш чоловік…
— Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах.
— А діти… Здорові?
— А що їм буде? Здорові…
— Яка несправедливість, — гірко прошепотіла Іветта.
— Що?.. — хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має?
39 
