43 
«А дівчина точно не спить!» — подумки хижо посміхнулася Іветта.
Під важкою ватяною ковдрою — задуха. А ніс висунеш — мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з'явилася і теж — старшій сестрі під бік. І нічого — безсоння нікого не мучило.
Рая глянула у вікно — а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш?
«…А в Києві ялинки теж прикрашають? — подумала — злякалася: — Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний — і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі — красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший!
Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло — думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?..
З кухні грюкіт — мамка очуняла. Півночі в генделику братів Сугоянів пиячила — значить, грошики завелися. Приповзла, на кухні присіла і захропла. За півгодини прокинеться, до ліжка посуне. Хоч би вже дошкреблася і заснула скоріш. Рая тоді — вужем до мамчиного пальта. Раз завелися грошики, треба хоч копійку поцупити. Однаково проп'є.
з кухні белькотіння:
— Ра… Бля… Райко!
Рая не відізвалася. План рятівних дій, відшліфований роками: фото за пазуху, на подушку впала, Ясю до себе притисла, із головою ватяною ковдрою накрилася, очі заплющила — спить. Міцно спить. Геть нічого не чує.
Іноді допомагало.
Задихалася під важкою ковдрою, тремтіла від страху, бо мула: мати йшла не до свого ліжка у малій кімнатці за кухнею.
— Райко… Та ти що — спиш?!
План рятівних дій… Рая закам'яніла під ковдрою. Не розплющувати очі! Не розплющувати. Піт гарячий — чи страх, ми задуха… Піт.
Нінуха вхопила за край ковдри, смикнула, і Раї враз стало холодно.
— Ану прокидайся, сучко мала! З тобою мати говоритиме! Ти зрозуміла?!
План рятівних дій… І на цей випадок є свій план рятівних дій. Рая розплющила очі, прошепотіла:
— Так, мамо.
— От! Я того… Тітка ця… Що сьогодні нам тут мозок компостувала. Не, ну капець! Краще би вона мене всиновила, старе хабоття. Правильно?
— Так, мамо.
— Що «так»?! Жлоби смердючі! Наживаються на нас! На нормальних, бля, трударях! Ти, Райко, запам'ятай. Не погодишся з нею їхати — загризу! Ти мене почула?
— Так, мамо.
— Що «так»?! А дякувати мамці? Мамка хіба погане порадить? Інші он… на органи дітей продають, а я тебе до багатих жлобів прилаштувала! Щоб у шоколаді… Ти зрозуміла?
— Так, мамо… Дякую.
Нінуха гикнула, уже була попленталася до свого ліжка, — сама спала, дітей під бік не клала, хіба що малознайомих чоловіків, кожен із яких — палке кохання до кінця… пляшки.
Зупинилася. Штовхонула доньку.
— Та дивись мені… Щоби не ляпнула, що я тебе того… підмовляла.
— Добре, мамо, — прошепотіла.
Зарилася лицем у подушку. Задихалася, ковтала сльози, наморочилося — не відверталася. Яся вві сні смикнулася, за подушку рученятами ухопилася, тож — довелося.
Рая відкинулася на спину, очі в стелю. Прислухалася — тихо. Заснула мамка.
— Рай… Ти поїдеш? — почула шепіт від дивана, де спали брати.
— Андрійко? Ану спи мені! — прошепотіла грізно.
Від дивана — схлипи тихі. Підвела голову, придивилася — стирчать три голови. Брудні майки на худих плечах у темряві біліють. Миколка з Андрюхою кривляться, роти затуляють. Едька вчепився в Миколкину руку, смикає, схлипує.
— Ви дурні! Дурні! Рая не поїде! Не поїде!
— Нікуди я не поїду. Спіть уже, — прошепотіла.
Брати попадали. Пошаруділи трохи й поснули. Рая обережно дістала з-під подушки фото незнайомого красивого хлопця, підставила під місячне світло. Закусила губку, щоб не розплакатися: невже такі десь і справді живуть?
43 
