55 
Льошка місив сніг, аж доки не зупинився біля великого, як дерево, бузкового куща — голого, темного, ніби нічне царство, тремтячого, та не слабкого. Глянув на вікна старої Орисиної хати — онде Маруся ходить, над шкіряним диваном схилилася, сплячого Юрка по голівці погладила, присіла поруч…
Головою мотнув — отака родина у голови у вікно за дружиною та малим підглядає. Та нічого… Він це діло швидко владнає. Він онде — цілому колгоспу раду дає. Тільки хотів ліхтарика з кишені дістати, аж під кущем хтось — шерх-шерх. Льошка обернувся і ледь не поперхнувся морозним повітрям.
— Німець?! А що ти тут робиш?
— Курю…
Стьопка дістав з кишені «Пегаса», неквапливо постукав цигаркою по пачці, чиркнув сірником.
Льошка підозріло примружив око.
— Отут? Серед ночі? Куриш?
— Так, — відповів німець.
— Чому?
— Звичка…
— Яка звичка?
— Як зі ставка додому йду, так зупинюся біля бузку і курю, — замовк, напружився, спробував пояснити: — Передишка… В дорозі…
— І, часто оце…
— Та все життя… — затягся, аж щоки провалилися.
— Отак, виходить…
— Отак…
Льошка розгубився, і раптом такою дурнею здалося йому запитати німця, чи ходить він до Марусі, бо і бовдур на німця гляне та тільки пожаліє: худе, аж світиться, руде, окуляри ті вічно поправляє, наче вони зараз впадуть з носа. І оце він — гарний та розумний голова, комуніст зі стажем і взагалі перспективний керівник — питатиме німця… Тьху ти!
Льошка аж плюнув у сніг, так роздратували його дурні Тетянчині вигадки.
— І чого тебе на ті ставки носить? — пробурмотів. — Дітей на кого лишив? На жінку?
— Ні, — сказав німець. — На старшу… Лару.
— Це їй уже скільки… — спробував пригадати Льошка.
— З твоїм малим однакові, — відповів німець. — На той рік до школи.
— Так, так… — Льошка почухав лоба. — А чого жінку так вже жалієш?
— Не жалію.
— А чого тоді сам крутишся, а вона у бібліотеці байдики б'є?
— Аби не бачити.
— Отак… То хай би хоч за дітьми ходила…
— Не можна їй дітей довіряти. Лиха вона… Негодяща.
— Точно, — аж надто швидко погодився Льошка і паніть пожалів німця подумки. Мало того що горбоноса, ще й отрута з язика ллється.
— Той розлучись! — порадив. — Це комуністам не годиться, а таким, як ти…
— Ні, — сказав німець. — Яка не яка, а все ж мати дітям. Я без матери виріс… Знаю, як воно…
Докурив, недопалок у сніг під кущ кинув.
— Піду я… Завтра вставати рано.
Льошка дивився як Стьопка, кутаючись у худу куфайку, пішов вулицею.
— А риба ж де? — гукнув у спину.
— Та де їй бути, у ставку, — відповів німець. Зупинився посеред вулиці, окуляри поправив.
— А ловив чим? — із несподіваною підозрілістю спитав голова.
— Вудкою. На ставку ховаю. Онде, одна вже бралася перевіряти.
— Та ні… То я так, — Льошка злякався навіть думки про те, що Стьопка Барбуляк може дізнатися про його сумніви і терзання. — Бувай, Стьопко…
Барбуляк кивнув у відповідь і за мить зник у нічній заметілі. Льошка дістав ліхтарик, присвітив під бузковий кущ.
— Звалище! — вилаявся, бо під бузком височіла чимала купа недопалків. Не полінився, нахилився до купи ближче.
— Самі «Пегаси», — пробурмотів. Розігнувся. — і що з того?
Знав би голова, що колись німець вирив під кущем глибоченьку яму і, тільки коли вона заповнилася вщент, почав кидати недопалки зверху.
Льошка вимкнув ліхтаря і вже з непоганим настроєм посунув до хати.
— Дідько! Маруся ж мене вигнала!
От, діла! Пройшовся подвір'ям. Чи йти до хати, чи до нової поночі пхатися? До вікна підійшов, зазирнути хотів, під ноги випадково глянув, бо послизнутися боявся, — а під вікном сніг утоптаний, наче хто тупцював тут години зо дві. Стрільнуло.
— Та я так з глузду з'їду з тими загадками!
У вікно зазирнув — сидить Маруся біля дивана. На дивані Юрко спить. Видихнув і постукав у вікно. Маруся насторожилася, на вікно з подивом глянула, у хустку закуталася. Підійшла, вікно відчинила.
— Відколи це ти, Льошо, через вікна до хати сунеш? Не для тебе ті шляхи.
— Пусти… Поговорити хочу.
— Двері відчинені.
Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів? Льошка про це не думав. Життєві пріоритети ще замолоду визначені — кар'єра, гроші, сім'я. І хоч перші дві позиції не підводили, зі своєї третьої Маруся знай вколе. Хотів бузковий кущ викорчувати, вона криком кричала, що це пам'ять про Орисю, не дала. І скіпка у серце — штрик! Заскочив додому пізно увечері, а вона співає, перед дзеркалом стала, намисто те кляте — і так і сяк, а Льошку побачила, зітхнула, від дзеркала відійшла, вікно зачинила — холодно їй. І скіпка у серце — штрик! А то сказав, що у відрядження їде, а сам півночі за подвір'ям стежив, та так нічого підозрілого й не побачив. І відійшла скіпка від серця. Потім ще далі. Ще…
55 
