56 
Німця Льошка ніколи за конкурента не вважав, йому все те простирадло чисте спокою не давало, та з часом Льошка переконав себе, що Сьомка Григор'єв збреше — недорого візьме, і врешті закрив для себе і цю тему. Малого до школи відправили. Гортали щоденника з п'ятірками і раділи удвох з Марусею. І Маруся…
Маруся ніби спокою в серце налила. Про вінчання — ні слова, про страшні пророцтва баби Чудихи, здається, забула: тепер як півгодини Юрка не бачить, то не біжить його шукати. Суконь собі гарних нашила, не в'яне. Дві біди лишилися у нову хату так і не схотіла повернутись та намиста того коралового не знімає. Сказав якось…
— Не чіпай мого, Льошо, — відрізала.
Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі:
— Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре?
— Аз тою, що у степу, що робитимемо?
— Юркові буде. То як? Добре?
— Добре! — всміхнулася. — Ох і добре!
Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села.
Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула:
— Ні… Мого не чіпай.
Розмову саме в новій великій кухні вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився.
— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.
Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче.
— Мамо! Мамо! Диво!
— Яке диво? — розсміялася Маруся.
Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум».
— Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав!
Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки він їй носить! "Кара-куми"! Платить, виходить, їй за те, що дозволяє…»
У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають.
— Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся…
— Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво?
— Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх.
— Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати.
У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив.
— Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку.
— Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може.
— Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще…
— Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш?
— Не хочу.
— А що так?
— Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти…
— Що? Не підходжу?
— Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога.
— А ти, виходить, прямо в рай?
— Навряд.
— А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить…
І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула.
— Що мені старатися, — прошепотіла.
З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає.
— І куди це ви поночі?
— Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться.
— Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу.
— У мене є гостинець для бабусі! — похвалився Юрко і показав «Кара-кум».
56 
