74 
— Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.
— І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.
— От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена.
— Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе.
— Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!
— Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка.
— Начальник! — відповіла Олена гордо.
За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:
— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!
Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.
— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна-однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає…
І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?
Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.
— Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив.
— Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти…
— Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати.
Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.
Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.
— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно.
Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.
— Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.
— Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.
— І що там? — вів далі кавказець.
— А вам для чого? — обережно спитав німець.
— Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво.
— Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?
— Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить.
— Я більше не буду…
— А з ким зустрічалися?
— Не просіть. Не можу сказати.
— А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?
— Та ми ж люди… Ми ж не скотина.
Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився.
— Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш?
— Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками…
— А що головне?
— Аби серце вільно дихало.
Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.
— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає?
— Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався.
Кавказець повеселішав.
— Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.
— Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.
— Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я… — Подумав і запропонував: — Приміром, Німець… — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш…
74 
