78 
— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.
Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос:
— Лежи, татку. Ще геть не здоровий…
— Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся…
Тетянка до хати, німець із хати.
— Піду… — їй.
— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.
На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща.
— А ти усе ростеш…
Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Маруся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна… Вона… Вона. Скільки разів заплющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — коси чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тією таємницею не ділитися. Вона… Коралі на грудях… Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна.
Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачинити вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку:
— Здрастуй, Марусю…
Маруся завмерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки.
Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений.
Всміхнулася:
— А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спитала, ніби й не було страшних одинадцяти років.
— Та оце йду… Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, думаю, запитаю, чого не спить…
Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвернулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо нога не те що до підвіконня, навіть на півметра не піднімалася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно зачинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Товчеться, голову опустив, окуляри поправляє.
Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього.
Зітхнув.
— Прости мене, Марусю… За все…
Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копійчиною. Кинувся. Обійняв.
Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували.
Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи.
— А той… чоловік твій… — обережно озирнувся німець, ніби увесь цей час Льошка стояв за дверима і просто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться.
— Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь…
— А хлопець… Хлопець як? Мабуть, уже дорослий…
Глянула на нього — полином повіяло.
— Не знаєш?
— Чого? — перелякався.
— Загинув він. Потонув того дня, як тебе забрали.
— Потонув? Як це? Як це? — Штрикнуло у серце.
— Ларку твою рятував, — відповіла.
А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не треба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня додаватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим вікном, коралове намисто на Марусиній шиї… Але чого вони варті без радості?
— Прости мене, Марусю… — прошепотів німець гірко.
Головою похитала.
— Люблю тебе. І вічно любитиму, — прошепотів.
— Дивись мені. Люби, — відповіла затято.
Потім, навесні, коли бузковий кущ рясно вкриється квітами і серце трохи відійде від жалю, німець скаже:
— Я тут подумав, Марусю… Може, я до тебе переїду. Доживемо вік разом. Не ховатимемося…
— Скінчився наш день, Стьопо, — відкаже Маруся гірко. — У тебе діти… Хіба зможеш їх кинути?
— Не зможу, — прошепоче німець.
День скінчився. Темний вечір диктував свої правила. То кидав Марусю чи німця у болячки, то заганяв у справах та клопотах далеко від Рокитного, то утомлював у смерть, і хоч німець з останніх сил ішов під бузковий кущ, Марусине віконце відчинялося усе рідше.
І тоді німець придумав собі забаву: сяде на лавку і дивиться на Марусин двір. Вийде Маруся з хати, порається, а йому — щастя. Усміхнеться, «Пегасом» затягнеться і не зводить з неї очей, як зачарований. А сидіти часу — хоч з ранку до ночі. Не стало роботи у Рокитному, хіба що свою картоплю у місто возити. Попервах на фермі корови голодні ревли моторошно — і за кілометр чути, та потім у Рокитному з'явилися чорняві, чисто як Важа Чараташвілі, люди, залопотіли не по-нашому, покрутилися кілька днів, і корови замовкли.
78 
