88 
— Підібрали на дорозі конокрада, привели до мого дому, — обурювався Барбарис, — і на мене ж кричите! Відшкодували б краще збитки! Попитайте Терника, хай скаже, куди дівся ваш пречудовий родич!
Але виявилося, що, власне, ніхто не мав косоокого ні за друга, ні за родича, і навіть не могли пригадати, коли ж це він затесався до їхнього товариства.
По сніданку гобіти перепакували свої речі, зібрали запас на довгу подорож. Була майже десята година ранку, коли вони нарешті вирушили, і вся Бригора збуджено гула. Таємниче зникнення; напад Чорних Вершників; пограбування стайні та, нарешті, звістка, що слідопит Блукач найнявся провідником до загадкових гобітів — тих подій вистачило б на багато нудних років наперед. Майже усі мешканці Бригори та Загаю, а дехто навіть з Балки і Далеких Дуг з’юрбилися вздовж Дороги, щоб на власні очі побачити, як вирушають мандрівники. Постояльці заїзду повисипали на ґанок та позвішувалися з вікон.
Зваживши на все це, Блукач змінив свій намір і повів маленький загін спершу по Тракту; Якби вони йшли відразу навпростець, було 6 ще гірше — половина люду повалила б за ними — подивитися, куди це вони прямують, та простежити що не потоптали чужі поля.
Вони попрощалися з Нобом і Бобом, щиро подякували шановному Барбарисові за допомогу. «Добре було б зустрітися ще раз, як усе владнається, — сказав Фродо. — Мені було б так приємно пожити спокійно у вашому заїзді!
Засмучені та пригнічені, йшли вони на очах натовпу: Не всі обличчя мали дружній вигляд, не всі слова, що бриніли за їхніми спинами, були лагідними. Але здавалося, Що Блукача в селищі побоювалися: ті, на кого він кидав погляд, вмить змовкали та посувалися назад. Він ішов попереду, поряд з Фродо, за ним — Пін та Меррі, а позаду Сем вів поні навантаженого настільки, наскільки їм дозволило сумління. Але, схоже, зміна власника тільки втішила конячку. Сем у задумі гриз яблуко. Кишені в нього буяй геть напхані — це був прощальний подарунок від Ноба й Боба. «Яблучка — на поході, люлечка — на привалі, — казав він. — Але, на жаль, ані того, ані другого надовго не вистачить…»
Голови роззяв висовувалися з дверей, стирчали над парканами, але гобіти їх не помічали. Біля Східних воріт стояла за щільним живоплотом темна й занедбана халупа — остання у селищі. За вікном її промайнула і відразу щезла жовто–бліда пика з косими хитрими очиськами. «Так ось де ховаєтся той південець! — подумав Фродо. — Точнісінько на гобліна схожий!»
З–за огорожі на нього зухвало уставився другий чоловік — з густими чорними бровами й великим ротом, кривим від глумливої посмішки. Він палив куцу чорну люльку. Коли гобіти проходили повз нього, він вийняв люльку з вуст і сплюнув:
— Агов, Довгов’язий! Чи не зарано вийшли! Бачу, пристав й ти до товариства?
Блукач хитнув головою, але нічого не відповів.
— Здорові були, коротуни! — вів далі чорнобровий, звертаючись до гобітів. — Чи ви знаєте, кого найняли? Та це ж Блукач, ось хто! Має він й інші прізвиська, ще й куди гірші. Стережіться уночі! А ти, Семчику, не знущайся над моєю бідолашною худобиною! — Й він сплюнув знову.
Сем жваво обернувся:
— А ти, колючко тернова, забирайся геть зі своєю поганою пикою, бо я її прикрашу!
— Яблуко, що він їв, блискавично злетіло у повітря і влучило Біллові просто по носу. Той не встиг вчасно відхилитися, й з–за огорожі залунали прокльони.
— Дарма яблуко втратив, — зітхнув Сем, крокуючи далі.
Нарешті селище залишилось позаду. Діти та настирливіші із зівак втомилися й біля воріт завернули додому. А подорожани вийшли з воріт та ще кілька миль прямували Трактом. Він завертав наліво, огинаючи Бригору, а потім, знов повернувшись на схід, швидко спускався до неосяжних лісів. Зліва, на розлогому східному схилі, виднілися стріхи будинків та гобітанських нор Загаю; нижче, з глибокого яру на північ від Тракту курілися димки Балки, а Далекі Дуга ховалися за деревами.
Коли брунатна баня Бригори залишилася позаду, вони помітили стежку, що відходила від Тракту на північ.
— Відтепер ми підемо потай, — сказав Блукач.
— Сподіваюсь, не навпростець? — спитав Пін. — Бо ми вже одного разу спробували скоротити шлях лісом і ледве не загинули.
— Тоді мене поряд не було, — засміявся Блукач. — Якщо вже я йду навпростець, то приходжу куди треба.
Він уважно оглянув дорогу; ніде нікого. Тоді він швидкою ходою повів гобітів по стежці униз, до лісової долини. Намір його, наскільки могли збагнути гобіти, що не знали місцевості, полягав у тому, щоб піти спочатку у напрямку Далеких Дуг, але обійти це село зі сходу та, завернувши праворуч, іти якомога пряміше глухими хащами до гори Вітровії. Якщо пощастить, у такий спосіб вони зріжуть величезну петлю Тракту, що далеко загинався на південь, оминаючи Комарині Заводі. Але вони самі мали пройти цими багнами, де, судячи з опису Блукача, нічого приємного на них не чекало.
88 
