93 
У найнижчому; затишному куточку западини вони розклали вогнище і приготували вечерю» Тіні подовшали, повітря захололо. Всі несподівано відчули звірячий апетит — адже з самого ранку нічого не їли, — але не наважилися з’їсти зайвого. Попереду на них чекали пустельні землі, населені лише звіротою та птахами; покинуті всіма розумними племенами. Зрідка приходили туди з–за гір Слідопити, але їх було замало и вони не оселялись надовго; бували також — ще рідше — тролі, що спускалися з північних долин Імлистих Гір, але зустріч з ними нічого доброго не провіщала. Тільки на Тракті можна було зустріти звичайних мандрівників, здебільшого гномів, але вони завжди поспішали у своїх справах, й сторонні не одержали б від них ані допомоги, ані доброго слова.
— Не знаю, як нам заощадити запаси, — бідкався Фродо. — Останнім часом ми все розподіляли без лишку, та й зараз не розкошуємо, але якщо попереду два тижні ходу або й більше, то виходить, що ми собі надто багато дозволяли.
— У лісі їжа знайдеться, — заперечив Блукач. — Ягоди, коріння, зілля, а на крайній випадок я можу щось уполювати; Поки не настань зима, голоду можна Не боятися. Але добування їжі — довга і втомлива робота, а нам треба поспішати. Отже, затягніть пояси та сподівайтеся на майбутні бенкети у домі Елронда!
Чим темніше, тим холодніше ставало на горі. Визирнувши з–за краю западини, вони нічого не бачили, крім сірої землі, та й та швидко зникала у ночі. Небо знов очистилося, на ньому з’явилися й замиготіли зірки. Фродо та його товариші скупчились Навколо вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; а Блукач тільки накинув плащ і сидів віддалік, задумливо посмоктуючи люльку.
Коли настала ніч і багаття добре розжеврілося, він почав розповідати різні історії, щоб розважити їх та заспокоїти.
Слухаючи легенди про стародавні племена, про людей та ельфів, про добрі та злі вчинки минувшини, гобіти мимохіть замислилися, скільки ж років Блукачу та де він міг навчитися всього того.
— Розкажи про Гіл–Гелада, — попрохав раптом Меррі, коли Блукач скінчив оповіщання про ельфійські королівства. — Чи ти; знаєш ще якусь частину тієї балади, яку сьогодні пригадав Сем?
— Знаю, — відповів Блукач і Фродо теж знає, бо ця історія близько його стосується.
Меррі й Пін скоса глянули на Фродо, але той дивився на полум’я.
— Я знаю лише трохи та й то від Гандальфа, — сказав Фродо. — Гіл–Гелад був останнім з великих ельфійських володарів Середземдя. «Гіл–Гелад» їхньою мовою означає «Зоряне світло». Разом з Еленділом, другом ельфів, він пішов війною на…
— Досить! — перехопив його Блукач. — Не варто говорити про це, коли слуги Ворога так близько. Якщо дійдемо до дому Елронда, там зможете почути все з початку до кінця.
— Гаразд, тоді ти розкажи ще щось про давнину, — попрохав Сем, — про ельфів за часів їхнього розквіту. Дуже хочеться почути про ельфів, бо ця темрява серце гнітить!
— Добре, я розповім вам історію про Тінувіель, скорочену, бо вона дуже довга і чим скінчилась, невідомо. Нині лише Елронд точно пам’ятає, як її розповідали у давні часи. Історія чудова, хоч і сумна, як, і всі історії Середзем’я, — хай вона вас розважить.
Трохи помовчавши, він почав співучим і тихим голосом:
- Схилялось віття до землі,
- Що з первовіку укривав
- Болиголову буйноцвіт, —
- Сплетіння чарівничих трав.
- Крізь крони вікових дерев
- Лилося світло юних зір…
- У срібних променях і снах
- Кружляла діва Лючіень.
- Невидимої флейти слів
- З галявин чувся. І квітки
- Вплітались в марево волось,
- І шати сяяли ясні.
- І все, що суджено, збулось:
- Ішов Берен з Холодних гір
- Невидимий у хащах трав,
- Обіч незнаної ріки
- Від болю й туги умирав.
- Та раптом змученим очам
- Відкрилось диво золоте, —
- Прекрасна діва Лючіень,
- Нетлінне сяйво, ніч і день…
- І в такт чарівному танку
- Мінився одяг, і летів,
- Волосся шовк її вкривав…
- А зачарований Берен
- Мов скам’янів, а чи приріс
- До місця… Видиво ясне
- Розтануло. Він все стояв,
- Вслухаючись в ельфійський ліс.
- Йому вчувалось: тихий крок
- Надії відблиском бринів
- Крізь чарівничий дзвін зірок,
- Буяння трав і шум лісів…
- Так, зачарований Берен
- Блукав німий крізь безліч днів.
- Пожухлий лист з гілля злетів
- На скутий кригою струмок.
- Та знов з’явилася вона,
- За нею слідом йшла весна,
- Раптово зринувши з імли…
- Сніги струмками поплили,
- З під ніг її квітки цвіли.
- Берену чувся ніжний спів, —
- І звуки голосу живі
- Були мов срібла перелив,
- Мов чисті струни дощові.
- Та лиш з’явилась — зникла вмить.
- Закляття впало з уст німих: —
- «Тінувіель, Тінувіель!»
- Кохане лагідне ім’я
- Бриніло лунами в лісах,
- Неначе вітру течія. —
- І поклик долі наздогнав,
- І повернув її стежки,
- Біль і любов подарував
- На всі дороги та віки.
- Вернулась — руку подала:
- Берен лиш в очі зазирнув -
- Гойднулись зорі в небесах…
- І Лючіень, ельфійський цвіт,
- Безсмертна зоряна краса,
- Як і судилося в віках,
- Засяяла в його руках.
- На них чигали сто розлук, —
- Холодні води Грозові,
- Був час і простір проти них
- Мечами, мурами темниць.
- Шпилями гір, глибінню рік…
- Але зустрілися навік
- І вже не роз’єднали рук.
Блукач зітхнув і додав:
93 
