Последние отзывы

  44  

Арагорн посміхнувся.

— Кожен чіпляється за своє майно! Невже ти лишиш старого єдиної опори? Досить зволікань! Дозволь нам нарешті увійти.

— Патериця в руці мага — не просто опора для немічного, — заперечив Гаман і прискіпливо оглянув ясеневий костур Гандальфа. — А втім, ви заслуговуєте на довіру. Покладуся на власне розуміння. Заходьте!

Вартові зняли засуви і штовхнули двері; вони повільно, зі скрипом відчинилися.

Гості ввійшли.

Весняна свіжість та ранішнє світло не проникали до оселі Теодена. Між міцними опорами покрівлі ховалися вузькі вікна, яскраві пасма світла розсіювалися в напівтемряві. Крізь круглий отвір посеред стелі виходили і губилися у блідо–блакитній високості цівки легкого диму. Під ногами дзвеніла кольорова мозаїка, вилися дивовижні написи й рунічні знаки. Стовбури опор вкривало рясне різьблення, позолота, стіни були затягнені килимами майстерної роботи: вони зображували героїв давнини, але одні геть вицвіли, інші тонули в затінку. Тільки один килим висів на світлому місці: витязь на білому коні сурмив у великий ріг, золоте волосся його злітало у повітря, а кінь роздув ніздрі, передчуваючи близьку битву. Ноги коня по коліно були занурені в пінні зелені хвилі.

— Бачите? Це Еорл Юний, — шепнув Арагорн. — Таким він прибув з півночі, щоб вступити в битву на полі Келебранта.

Серед зали в круглому кам’яному вогнищі палав вогонь. За вогнищем три сходинки вели на підвищення, де в роззолоченому кріслі сидів старий, зігнутий роками настільки, що здавався карликом. З–під вузького золотого обруча з діамантом над чолом на плечі старого спадали довгі сиві пасма. Білосніжна борода сягала колін. У тьмяних очах ледь жевріло життя. За кріслом стояла молода жінка в білому, а на верхній сходинці незгарбно приткнувся худий чоловік з хитрим блідим обличчям.

Прибульці зупинилися перед підвищенням. Старий спідлоба подивився на них, але навіть не ворухнувся. Тоді Гандальф заговорив:

— Привіт тобі, Теодене, сине Тенгіла! Я повернувся, оскільки наближається буря, і друзям час взятися за руки, щоб не дати лихим вітрам змести нас поодинці.

Ярл повільно підвівся, спираючись на чорну тростину з білим кістяним набалдашником. Тепер ті, хто бачили його вперше, пересвідчилися, що він аж ніяк не карлик і в молоді роки був вочевидь гарним та струнким.

— Привіт і тобі, — сказав Теоден. — Можливо, ти чекав на радісну зустріч. Але якщо бути відвертим, твої відвідини — сумнівна радість для нашого дому, Гандальфе. Біда завжди іце слідом за тобою, як вовк за оленем. Зізнаюся, коли Тінебор повернувся, я не так зрадів знайденому коню, як втраті вершника. А довідавшись від Еомера, що ти пішов до пращурів, я не оплакував тебе. Але поголос — оманлива річ: ти знову тут! І вже напевне припас для мене звістки ще гірші. Чому ж я маю радіти тобі, провіснику бурі?

Теоден стомлено опустився в крісло.

— Ти маєш рацію, правителю, — підтакнув блідолиций придворний. — Лише п’ять днів минуло, як одержали сумну звістку про загибель твого сина Теодреда, правої твоєї руки і другого маркграфа Рохану. Еомерові не можна довіряти. Якби він тут розпоряджався, небагато лишилося б охорони в стольному місті. Лише нещодавно гондорці повідомили, що Чорний Володар готує напад зі сходу. І ось цей блукач з’являється тут! Поганий той гість, що приносить погані новини!

Він глузливо хихикнув і кинув на чужинців косий погляд з–під опухлих повік.

— Ти тут став за мудреця, Гадючий Язиче, — стиха промовив Гандальф, — і, без сумніву, служиш опорою своєму правителю. Але лихі новини можна приносити у різний спосіб. Одні самі їх створюють, інші, як і має бути серед друзів, приходять на допомогу.

— Є ще й третій різновид, — прошипів Гадючий Язик. — Хижаки, що жиріють на чужих бідах, нахаби, що сунуть свого носа, куди не просять. Чим ти допоміг нам, старий вороне? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив про допомогу. Ярл навіть дозволив тобі взяти коня, аби ти швидше поїхав звідси. І ти насмілився обрати Тінебора! Правитель був вражений! Але багато хто вважав, що будь–яка ціна добра, щоб тебе здихатися. Я впевнений, що й нині шила в мішку не приховаєш, станеш чогось просити. Чи привів ти допомогу? Чи по–стачатимеш нам коней, луки, списи? Ось це була б справжня допомога! А що ж ми бачимо? Трьох голодранців у сірому ганчір’ї та тебе на додаток!

— Я бачу, Теодене, сине Тенгіла, чемність при твоєму дворі більше не в пошані, — сказав Гандальф. — Хіба тобі не передали імена моїх супутників? Рідко доводилося ярлам Рохану приймати таких шляхетних гостей. А зброя, яку ми залишили на порозі, варта дюжини кращих бійців. Сірі ж плащі моїх друзів подаровані ельфами; вони зносилися, але благополучно допомогли їм дістатися до Медусельда.

  44