Меррі зітхнув з полегшенням. Він гадав, що з Сарума–на станеться — підстерегти ярла, коли при ньому лише кілька охоронців. А виходить, що вмирати, захищаючи Теодена, поки що не треба. Меррі сховав меч до піхов і зацікавлено витріщився на дунаданів.
Арагорн звернувся до Теодена, тримаючи Хальварда за руку:
— Все гаразд. Мене розшукали родичі із далекого краю, де я жив. Але чому вони з’явилися і скільки їх, я не знаю.
— Зі мною тридцять чоловік, — сказав Хальвард. — Це усі, кого пощастило зібрати поспіхом, а ще з нами брати Ерлоїр та Еладан. Отримавши твій виклик, ми мчали без зупинок.
— Але я не викликав вас! — здивувався Арагорн. — Думав постійно, особливо останніми днями, але з ким я міг передати виклик? Добре, розберемося пізніше. Зараз, друзі, ми поспішаємо уникнути великої небезпеки. Якщо ярл не заперечує, поїдемо разом?
Звісно, Теоден не заперечував.
— Дуже добре, — сказав він. — Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, володарю мій Арагорне, то три десятки їх — це сила, від кількості не залежна!
Вони знову вирушили в дорогу. Хальвард та сини Ел–ронда тепер їхали пліч–о–пліч з Арагорном, і, коли вони розповіли йому останні новини з півдня та півночі, Елроїр мовив:
— Батько велів переказати: «Часу обмаль, якщо бажаєш встигнути, згадай про Стежину Мерців».
— Мені завжди не вистачало часу, — відказав Арагорн, — але такого поспіху, щоб я відважився ступити на цю стежку, ще не було!
— Там побачимо, — сказав Елроїр. — А поки що не будемо вирішувати такі речі просто неба!
Хальвард поклав руку на плече Арагорна, той обернувся і побачив у руці дунадана замість списа довге древко, туго обмотане тканиною і перев’язане тасьмою.
— Що це, друже? Що ти привіз?
— Подарунок від пані Рівенделлу, — напівголосно відповів Хальвард. — Арвен підготувала його потай від усіх — то була довга праця! Та ще веліла переказати: «Чекати вже недовго. Або надія виправдається, або їй кінець. Тому надсилаю, тобі те, що тобі одному призначено. Вітаю тебе, Скарбе ельфів!»
— Я зрозумів, — сказав Арагорн. — Зберігай його до вирішального часу.
Він подивився на північ, на небо, повне зірок, замовк і до самого ранку не промовив жодного слова.
Ніч закінчувалась, на сході вже світлішало, коли вони в’їхали до двору Гірського Рогу. Тут вони мали відпочити і порадитися. Меррі одразу ліг спати й спав, доки його не розбудили Леголас та Гімлі.
— Сонце високо, — сказав Леголас, — ніхто не спить, усі працюють. Ходімо, пане мій ледащо, погуляємо, доки ще можна!
— Три доби тому ми з Леголасом тут змагалися, — згадав Гімлі, — і я переміг його тільки на одне очко, тобто на одного орка. Ходімо, побачиш, де це було. А ще, Меррі, тут є печери, не печери, а Країна Чудес! Чи не прогулятися нам туди, Леголасе?
— Не встигнемо. Не можна милуватися красою поспішаючи. Я ж пообіцяв, побуваємо там обов’язково… якщо злагода повернеться до нашого краю. Зараз уже майже обід, а там, мені сказали, відразу рушаємо.
Меррі зліз з постелі, широко позіхаючи. П’ять годин сну йому було мало, настрій не поліпшився. Всі навколо готувалися до справ, у яких він нічого не тямив. Меррі було соромно за свою нікчемність, та Піна кудись забрали, і пояснити, що до чого, було нікому.
— А де Арагорн? — спитав Меррі, одягаючись.
— Нагорі, в залі донжону. З ранку пішов туди і зачинився з Хальвардом. Навіть не лягав відпочити. Якась думка його бентежить…
Меррі накинув сірий плащ, і вони пішли утрьох до зламаної брами Гірського Рогу. Надворі під навісом троє ду–наданів чистили коней. Леголас посміхнувся їм здаля, ті відповіли Гречним уклоном.
— Дивний народ, — зауважив Гімлі. — Могутні, поважні… Роханці проти них — справжні діти; але які ж вони суворі! Обличчя обвітрені, і весь час мовчать…
— Але коли щось кажуть, то доброзичливі та чемні, як і сам Арагорн, — відізвався Леголас. — А на братів Елада–на та Ерлоїра ти звернув увагу? Які вони величні й достойні — справжні ельфи!
— А яким чином вони сюди прибули, Леголасе, ти не чув? — спитав Меррі.
— В Рівенделлі довідались, що Арагорн у Рохані і йому потрібна допомога. Але звідки прийшла звістка, ніхто до пуття не знає. Я гадаю, це Гандальфова справа.
— Скоріше Галадріелі, — заперечив Гімлі. — Володарка Лоріену читає в серцях! Ех, чому ми не забажали й собі по загону наших родичів?