Розділ 7

ВОГНИЩЕ ДЕНЕТОРА

Коли назгул відступив, Гандальф ще довго нерухомо стояв посеред площі. Але Пін зірвався з місця, немов пружина, звільнена від вантажу; переклик роханськгіх ріжків підбадьорив його. Навіть багато років по тому він не міг без сліз чути далекий поклик рога. Але тоді він думав тільки про негайну справу.

Пін устиг добігти до Гандальфа саме в той момент, коли маг вийшов із задуми і шепнув щось на вухо Тінебору, збираючись виїхати за браму.

— Гандальфе! Гандальфе! — вигукнув Пін.

Тінебор зупинився.

— Ти що тут робиш? — здивувався Гандальф. — Наскільки я знаю, закони Мінас–Тіріту забороняють усім, хто носить чорне зі сріблом, залишати вежу без особливого дозволу?

— Денетор звільнив мене від служби, відпустив, розумієш, і я відразу — за тобою! Там, нагорі, справжній жах! Денетор, по–моєму, з глузду з’їхав, жити не хоче. Будь ласка, зупини його!

Гандальф дивився прямо крізь відчинену браму. Іззовні лунав шум бою. Маг стис кулаки:

— Я повинен іти туди, де вирує бій. Чорний Вершник кружляє над полем і може усіх занапастити. Я не маю часу ні на що інше.

— А як же Фарамир? — злякався Пін. — Адже він ще не вмер! Денетор його живцем спалить!

— Спалить живцем? Про що це ти? Не мимри, кажи ясно!

— Денетор пішов у свій склеп і забрав Фарамира. Ми, каже, все одно згоримо, то чого чекати? Велів принести дрова і збирається горіти разом із сином. Послав слуг за дровами та олією! Я попередив Берегонда, та він навряд чи наважиться піти з варти! Та й чим Берегонд допоможе? Пін випалив усе це єдиним духом і тремтячими пальцями торкнувся Гандальфового коліна.

— Невже ти не врятуєш Фарамира?

— А тут тим часом загинуть інші? Але Фарамир… Ворог вразив отрутою саме серце міста: адже все це його підступи!

Гандальф підняв Піна, посадив перед собою і розвернув коня. Бруківка загула під копитами Тінебора; назустріч їм, назустріч шуму битви, вже зовсім близької, звідусіль бігли люди, перегукувалися, розбирали зброю. Мррок розпачу відпустив їх.

— Роханці прийшли!

Командири віддавали накази, загони шикувалися і йшли до воріт. По дорозі зустрівся Гандальфу і правитель Дол–Амроту.

— Куди поспішаєш, Мітрандіре? Настав час зібрати всі сили!

— Знаю, — відповів Гандальф. — Я прийду, як тільки зможу. У мене є справа до Денетора, яка не терпить зволікань. Заміни поки що Намісника на полі бою!

Що ближче до Цитаделі, то дужче хвилювався Пін. Прокинувся ранковий вітерець, вже проясняється небокрай. Ой, тільки б не прийти запізно!

— Світає, — зауважив Гандальф, — а над містом, як і раніше, темно…

Сторожі біля дверей вежі не було. «Значить, Берегонд пішов», — з деяким полегшенням подумав Пін.

Замкнену хвіртку вони знайшли одчиненою. Вартовий лежав на порозі, вбитий; ключі з його пояса зникли.

— Оце найкраща радість для Ворога, — мовив Гандальф. — Братовбивча чвара між вірними, що не можуть зрозуміти, в чому полягає їхній обов’язок…

  48