Последние отзывы

  51  

Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати «не болить», а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: «Ні».

Не знаю нашо, але я знову спитав: «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — знову відповіла вона, тільки її друге «ні» звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше «ні».

«Ви бачили когось із цього фото?» — допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.

«Ні», — сказала вона знову, але вже якимось третім «ні».

Я передав фото в її руки. «Ви бачили когось із цієї фотографії?» «Ні», — знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.

«Ви бачили когось із цієї фотографії?» Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: «Ні». «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — сказала вона й поклала фото собі на коліна.

«Ви бачили когогось із цієї фотокартки?» — допитувався я.

«Ні», — сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», — вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», — сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» — допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.

«Ні, — сказала вона, — я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими».

І тут я ризикнув.

«А хто— то з цієї фотокартки міг бачити вас?»

Впала ше одна сльоза.

«Я так довго на тебе чекала».

Я показав у бік машини: «Ми шукаємо Трохимбрід».

«О, — видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, — ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід».

Сонячний годинник, 1941 — 1804 — 1941

Великими пальцями рук вона ледь спустила мережані трусики, підставляючи свої опуклі геніталії під звабливі дотики вологих потоків літнього сонячного тепла, котре несло з собою запахи лопухів, березової кори, паленої гуми та бульйону з яловичини; ці запахи змішувалися з її власним тваринним ароматом і летіли до носів людей, котрі жили на північ, немов послання з дитячого «Зіпсутого телефону», щоби врешті хтось десь далеко підняв голову й запитав: Борщ? Вона спеціально повільно стягнула мережану матерію з литок, так начебто цей рух мав виправдати все її існування, кожну годину праці її батьків і слугувати платою за кисень, який вдихали її груди. Так, начебто це мало виправдати сльози її дітей, які колись могли б оплакувати її спокійну тиху смерть, якби їй не судилося загинути разом з усією штетлевою громадою — загинути надто молодою, як і всі у тій громаді, — ще до того, як у неї могли народитися діти. Вона склала трусики шість разів у формі краплини й засунула їх у верхню кишеньку його чорного шлюбного костюма якраз до половини, залишивши зовні декілька скла-дочок-пелюсток, як то завжди роблять із хусточками.

Це для того, щоби ти думав про мене, — сказала вона, — аж поки…

Мені нагадування не потрібні, — сказав він, цілуючи легкий вологий пушок над її верхньою губою.

Швидше, — хіхікнула вона, однією рукою поправляючи йому краватку, а іншою — підтягуючи шнур, який звисав у нього між ногами, — ти запізнишся. Біжи хутчіше до свого Годинника.

Вона втишила поцілунком те, що він хотів був їй сказати й підштовхнула його до виходу.

Було вже літо. Кільця плюща на пощербленому портику Синагоги потьмяніли від спеки. Ґрунт знову набув кольору кави і став достатньо м'яким, аби можна було садити помідори та м'яту. Кущі бузку залицялися до перил веранди, ті від несподіванки лущилися й губили дрібні трісочки, котрі одразу ж підхоплював і ніс теплий літній вітерець. Чоловіки зі всього містечка вже чекали довкола Сонячного Годинника, коли, задихавшись і змокрівши від поту, на майдан прибув мій дід.

  51