104 
За двадцять днів після тієї статейки у «Всепроникному погляді» Джонні отримав десятки зо два приблизно таких самих листів. Кілька заповзятливих людців запропонували Джонні своє партнерство. «Я був асистентом циркового фокусника, — вихвалявся один такий, — і за іграшку витягав стару шльондру з корсета. Якщо ви готуєте якийсь телепатичний трюк, я стану вам у великій пригоді!»
Потім потік листів припинився, так само як перед тим потік пакунків та бандеролей. Одного дня наприкінці листопада Джонні заглянув у скриньку, і вже втретє вона була порожня. Він повернув назад, і раптом йому пригадалося давнє пророцтво Енді Уорола: для кожного американця настане день, коли йому випаде п’ятнадцять хвилин слави. Як видно, його, Джонні, п’ятнадцять хвилин випали та й згинули, і ніхто не радів з цього дужче, ніж він сам.
Та, як показали дальші події, радіти було зарано.
4
— Сміт? — запитав голос у телефонній трубці. — Джон Сміт?
— Так. — Голос був незнайомий, але той чоловік не помилився номером. Дивно — адже батько ще три місяці тому зняв їхній номер з довідкової служби.
Було 17 грудня, і в кутку вітальні вже стояла ялинка, міцно заклинена в старій хрестовині, яку Герб збив ще в ті часи, коли Джонні був зовсім малий. Надворі йшов сніг.
— Моє прізвище Беннермен. Шериф Джордж Беннермен із Касл-Рока. — Чоловік прокашлявся. — Я хотів би… ну, можна сказати, я маю до вас одну пропозицію.
— Де ви взяли мій номер?
Беннермен знову прокашлявся.
— Ну, почну з того, що оскільки йдеться про поліційну справу, я міг би просто довідатись у телефонній компанії. Але мені дав його один ваш знайомий. Лікар на прізвище Вейзак.
— Сем Вейзак дав вам мій номер?
— Саме так.
Джонні, геть приголомшений, сів біля телефонного столика. Тепер прізвище Беннермен зринуло в його пам’яті. Зовсім недавно воно трапилось йому на очі в статті, надрукованій у недільній газеті. Беннермен був шериф округу Касл, що лежав ген далі на захід від Паунела, в районі озер. Окружний центр, Касл-Рок, був миль за тридцять від Норуея і за двадцять від Бріджтона.
— Поліційна справа?
— Еге ж, можна вважати, що так. То я подумав: чи не могли б ми десь посидіти вдвох за кавою…
— Це щось пов’язане із Семом?
— Ні. Доктор Вейзак не має до цього відношення, — відказав Беннермен. — Він тільки подзвонив мені й сказав про вас. Це було… та вже з місяць тому, не менше. Як по правді, то я тоді подумав, що він схибнутий. Та тепер справи стоять так, що ми й самі ось-ось схибнемося.
— На чому? Містере… шерифе Беннермен, я не розумію, про що ви говорите.
— Краще б нам справді зустрітися за чашкою кави, — сказав Беннермен. — Може, сьогодні ввечері? На Головній вулиці в Бріджтоні є такий заклад «У Джона»… Десь на півдорозі між нашими містечками.
— Ні, вибачайте, — відповів Джонні. — Мені треба знати, про що йдеться. А чому доктор Вейзак не подзвонив мені сам?
Беннермен зітхнув.
— Я бачу, ви не читаєте газет, — мовив він.
Та це було не так. Відколи Джонні прийшов до тями, він поклав собі за обов’язок читати пресу, щоб надолужити пропущене за час коми. І прізвище Беннермена трапилось йому зовсім недавно. Атож. Цей Беннермен опинився в якомусь скрутному становищі. Він мав…
Джонні відняв трубку від вуха, поглянув на неї і раптом збагнув. Він дивився на трубку, як людина дивилася б на змію, тільки-но зрозумівши, що вона отруйна.
— Містере Сміт! — деренчало в трубці. — Алло! Містере Сміт!..
— Я тут, — мовив Джонні, знов приклавши трубку до вуха. Його брала глуха злість на Сема Вейзака, Сема, який ще тільки влітку радив йому не лізти на рожен, а тепер сам за його спиною наговорив казна-чого цьому закутньому шерифові. — Ви дзвоните з приводу отих задушених, так?
Беннермен довгу хвилю вагався. Потім спитав:
— То ми могли б поговорити, містере Сміт?
— Ні. Категорично ні. — Глуха злість раптом змінилася спалахом люті. Люті і ще чогось. Страху.
— Містере Сміт, це дуже важливо. Якраз сьогодні…
— Ні. Я хочу, щоб мені дали спокій. А крім того, хіба ви не читаєте «Всепроникний погляд»? Я ж однаково дурисвіт.
— Доктор Вейзак сказав…
— Він не мав права нічого казати! — крикнув Джонні. Його аж трусило. — Прощавайте!
Він швиргонув трубку на важіль і швидко відійшов від телефону, наче це могло перешкодити новому дзвінку. Він відчував, як у скронях виникає біль. Глухими ударами. Може, подзвонити Семовій матері в Каліфорнію, зринула думка. Сказати їй, де її загублений хлопчик. Хай би зв’язалася з ним. Зуб за зуб.
104 
