Особенно,... 
187 
І ось вона зупинила машину на узбіччі мальовничого путівця, вийшла і попростувала до невеличкого кладовища по той бік дороги. Потьмяніла металева табличка на кам’яному стовпі воріт сповіщала, що то Березовий гай. Навколо — повитий зеленню мур, могили дбайливо доглянуто. Подекуди — вицвілі прапори, залишені на День пам’яті полеглих воїнів, п’ять місяців тому. Незабаром вони будуть поховані під снігом.
Сейра ішла повільно, нікуди не поспішаючи, і вітер пошарпував поділ її темно-зеленої спідниці. Там лежали покоління Боуденів, там — велика родина Марстенсів, а отам, навколо високого мармурового пам’ятника, спочивали Пілсбері, чий рід сягав аж у 1750 рік.
А в глибині кладовища, біля самого муру, вона побачила порівняно новий кам’яний надгробок з простим написом: Джон Сміт. Сейра стала навколішки, нерішуче торкнулася каменю. Замислено провела пучками пальців по його гладенькій полірованій поверхні.
10
23 січня 1979 р.
Люба Сейро!
Оце щойно я написав дуже важливого листа до батька, сидів над ним майже півтори години. На ще одне таке зусилля мене просто не стане, тому прошу тебе: як тільки отримаєш цього листа, подзвони батькові. Зараз же, Сейро, не читаючи далі, іди й подзвони…
Ну от, тепер ти напевне все знаєш. А я хочу тобі сказати, що останнім часом багато думав про той наш вечір на ярмарку в Есті. Якби я мав угадати, які дві речі з нього тобі найбільше запам’ятались, я б відповів: моя неймовірно щаслива гра на Колесі Фортуни (пригадуєш, там один хлопчина все казав: «Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте»?) і ота маска, що я начепив на себе задля сміху. Я хотів тебе розіграти, але ти розсердилась, і все в нас тоді мало не полетіло шкереберть. Хоч, може, коли б так сталося, я б не опинився тут, де я тепер, і той таксист теж був би досі живий. А з другого боку, від своєї долі, мабуть, не втечеш, і те, що судилося, однаково спостигло б мене — за тиждень, чи за місяць, чи за рік.
Ну що ж, ми спробували щастя, і нам випав номер «на користь закладу» — подвійний нуль. Але я думаю про тебе, Сейро, і хочу, щоб ти знала це. Для мене ж нікого іншого ніколи не існувало, і той вечір лишився найкращим, що в нас було…
11
— Привіт, Джонні, — прошепотіла вона, а вітер легенько ворушив осяйно-багряні крони дерев, і червоний листочок, покружлявши на тлі блакитного неба, тихо опустився їй на коси. — Я тут. Ось я і прийшла.
Говорити голосно начебто не випадало: колись вона й сама сказала б, що розмовляти на кладовищі з мертвим може хіба що ненормальний. Та в що хвилину, на превеликий Сейрин подив, на неї наринули такі бурхливі й невтримні почуття, що їй боляче звело горло, а руки несамохіть стислися так, наче їх злютувало. І нічого страшного, як вона й поговорить із Джонні: зрештою, позаду в них дев’ять років, і ось тепер усьому кінець. Далі буде тільки Уолт, і діти, і усмішки з-за помосту, на якому промовляє її чоловік, постійні усмішки на задньому плані, а час від часу, гляди, й нарисочок у недільній газеті, якщо Уолтова політична кар’єра зазнає стрімкого злету, на який він так упевнено розраховує. Майбутнє щороку додаватиме її косам трохи сивини; і скоро вже не походиш без ліфчика, бо груди дедалі дужче одвисатимуть: і доведеться обачніше користуватись косметикою; майбутнє — це регулярні заняття в групі здоров’я при бангорському осередку Спілки молодих християнок, вічні покупки, проводи Денні до першого класу, а Дженіс до дитячого садка, новорічні вечірки й вигадливі капелюшки; і отак життя її помалу перейде рубіж вісімдесятих років, за який раніше заглядали тільки письменники-фантасти, і вступить у дивну й майже невідому фазу — в середні літа.
У тому майбутньому окружних ярмарків уже не передбачалось.
З очей її повільно покотилися перші пекучі сльозинки.
— Ой Джонні, — мовила вона. — Все ж мало бути зовсім інакше, хіба ні? Ніхто ж і подумати не міг, що все отак скінчиться.
Сейра похилила голову, болісно, але марно ковтаючи сльози. І зрештою голосно заридала, і ясне сонячне світло роздробилося на безліч блискучих призмочок. А вітер, що досі здавався таким теплим, наче стояло бабине літо, раптом війнув на її мокрі щоки лютневим холодом.
— Це несправедливо! — вдерся її крик у німотність Боуденів, Марстенсів, Пілсбері, усієї тієї мертвої аудиторії, здатної засвідчити лиш одне: що життя скороминуще, а смерть є смерть. — О боже, як це несправедливо!
187 
