Особенно,... 
39 
— Замовч! — різко мовила Віра й так стиснула губи, що вони аж побіліли. — Не блазнюй з того, чого не розумієш.
— Я не блазнюю, Віро, — спокійно відповів Герб.
— Господь знає, чому безбожник блазнює, а поганин лютує, — сказала вона. Очі її безтямно блищали.
Вони сиділи біля столу в кухні, перед Гербом лежав старий шворінь, перед Вірою — стіс давніх номерів «Географічного журналу», в яких вона вишукувала фотографії і статті про Південний полюс. Надворі линули із заходу на схід неспокійні хмари і обсипалося листя з дерев. Знову настав жовтень, а цей місяць завжди був для Віри чи не найгіршим часом. Саме в жовтні у її очах найчастіше з’являвся отой безтямний блиск і найдовше не минав. І саме в жовтні у Герба виникала зрадлива думка покинути їх обох. Свою, як видно, душевнохвору дружину й свого зануреного в сон сина, що, мабуть, уже був практично мертвий. Оце й тепер він крутив у руках шворінь, дивився у вікно на неспокійне небо і думав: «Не довго й зібратись. Покидати свої речі в кузов пікапа та й податися геть. Можна до Флориди. Чи до Небраски, до Каліфорнії. Добрий тесля скрізь заробить свої гроші. Зібравсь — і гайда».
Та він знав, що нікуди не поїде. Просто так уже повелося, що в жовтні його обсідали думки про втечу, тим часом як Вірі відкривались нові шляхи до Ісуса й до спасіння єдиної дитини, яку вона спромоглася виносити у своєму неповноцінному лоні.
Зрештою він потягся через стіл і взяв дружину за руку — худу, страхітливо кощаву руку старої жінки. Віра здивовано звела на нього очі.
— Я ж тебе дуже люблю, Віро, — мовив Герб.
Вона всміхнулась у відповідь і на якусь коротку осяйну мить стала напрочуд схожа на ту дівчину, за якою він колись упадав і досяг свого й яка їхньої шлюбної ночі огріла його щіткою для волосся. То була добра й лагідна усмішка, і Вірині очі враз проясніли, засвітилися теплом і любов’ю. Надворі з-за важкої хмари вигулькнуло сонце, пірнуло за іншу хмару, а потім з’явилося знов, відкидаючи рухливі пасмуги тіні на поле за будинком.
— Я знаю, Герберте. І я тебе люблю.
Він поклав і другу свою руку на Вірину й легенько стиснув її.
— Віро… — почав він.
— Що? — Її очі були такі ясні…
Нараз вона опинилася з ним, усією душею з ним, і Герб з болем усвідомив, як вони жахливо віддалились одне від одного за останні три роки.
— Віро, якщо він так і не прочнеться… якщо, боронь боже, таке станеться… то в мене є ти, а в тебе — я, правда? Я це до того…
Вона рвучко висмикнула свою руку. Гербові долоні, що тримали її, зімкнулись у порожнечі.
— Ніколи такого не кажи! Не смій казати, що Джонні не прочнеться!
— Я ж тільки до того, що ми…
— Він неодмінно прочнеться, — провадила Віра, дивлячись у вікно на поле, де й далі перебігали скісні тіні. — Так судив йому Господь. Атож. Ти думаєш, я не знаю? Я знаю, можеш мені повірити. Господь призначив моєму Джонні вершити великі діла. Я чула його голос у своєму серці.
— Гаразд, Віро, — мовив Герб. — Хай так.
Вона сягнула рукою по свої журнали й знов узялася гортати сторінки.
— Я знаю, — повторила вона тоном вередливої дитини.
— Гаразд, — сказав Герб.
Віра заглибилась у журнали. А він підпер руками підборіддя і задивився за вікно, на гру сонця й тіней, думаючи про те, як скоро після золотого мінливого жовтня настає зима. І про те, що краще б Джонні вмерти. Герб любив хлопця від самого його народження. Він бачив цікавість на маленькому синовому личку, коли приніс до його коляски крихітну деревну жабку й дав її хлопчикові в рученята. Він навчав Джонні ловити рибу, кататися на ковзанах, стріляти. Сидів біля нього ночами, коли 1951 року хлопця звалив тяжкий грип і температура в нього підскакувала до сорока градусів. Нишком змахував рукою сльози, коли Джонні закінчив з відзнакою середню школу й на випускному вечорі виголосив напам’ять промову, й разу не затнувшись. А скільки всякого іншого міг він пригадати: як навчав Джонні водити машину; як стояв разом з ним на носі «Болеро» того літа, коли вони їздили на відпочинок до Нової Шотландії, — Джонні було тоді вісім років, і він радісно й збуджено дивився, як судно розтинає воду; як допомагав йому робити уроки, споруджувати курінь, орієнтуватися за компасом, коли він був у бойскаутах. Усі ті спогади купчились у пам’яті без будь-якої послідовності в часі, і єдиною сполучною ланкою між ними був Джонні — хлопець, що жадібно пізнавав світ, який зрештою так жорстоко його занапастив. І тепер Герб бажав, щоб Джонні помер, — о, як він цього бажав! — щоб хлопець швидше помер, щоб перестало битись його серце, щоб зовсім зрівнялася вже ледь помітна ламана лінія електроенцефалограми, щоб він тихо згас, наче ґнотик свічки в розтопленому воску, — помер і звільнив їх від себе.
39 
