Особенно,... 
40 
7
Роз’їзний продавець грозовідводів спинився біля придорожнього бару «Кеті» в Соммерсворті, штат Нью-Гемпшир, невдовзі після полудня однієї гарячої літньої днини 1973 року; ще не минуло й тижня від Четвертого липня[19], і майбутні грози, певно, тільки зароджувалися десь неподалік, у теплих надрах висхідних термальних потоків.
Його постійно мучила спрага, і спинився він біля «Кеті» лиш задля того, щоб угамувати її двійком склянок пива, зовсім не помишляючи про торгівлю. Та, глянувши за давньою звичкою на дах низької, схожої на ранчо будівлі й побачивши на тлі розжареного до металічного блиску неба рівний, без жодної зазубринки, гребінь, він перехилився на заднє сидіння й узяв пошарпану шкіряну сумку із зразками свого товару.
В барі панували сутінь, прохолода й тиша, якщо не рахувати приглушеного звуку з кольорового телевізора на стіні. Там було кілька завсідників, а за стойкою сам хазяїн, що одним оком дивився на екран, де йшла передача «Навколо світу», а другим — на своїх клієнтів.
Продавець грозовідводів сів біля стойки й поклав свою сумку на вільний стільчик ліворуч. До нього підійшов хазяїн.
— Вітаю, добродію. Що п’ємо?
— «Будвайзер», — відповів торговець. — І собі одну моїм коштом, як ви не проти.
— Я ніколи не проти, — сказав хазяїн. Принісши дві склянки пива, він узяв поданий йому долар і виклав на стойку тридцять центів решти. — Брюс Керрік, — відрекомендувався він і простяг руку.
Продавець грозовідводів потис її.
— А я — Догі, — мовив він. — Ендрю Догі. — І за одним духом вихилив півсклянки.
— Радий познайомитись, — сказав Керрік. Тоді на хвильку відійшов налити якійсь жінці з похмурим обличчям ще чарку текіли[20] й одразу ж повернувся до Догі. — Ви не з тутешніх?
— Ні, — відповів Догі. — Роз’їзний торговець. — Він озирнувся довкола. — У вас тут завжди так тихо?
— Та ні. В суботу й неділю завізно, та й в інші дні торгівля нівроку. Ну, й з приватних вечірок маємо добрий гріш — коли маємо. Одне слово, голодувати не голодую, але й «кадилака» в мене нема. — Він тицьнув пальцем на склянку Догі. — Повторити?
— І собі також, містере Керрік.
— Просто Брюс. — Хазяїн засміявся. — Мабуть, хочете щось мені продати.
А коли він повернувся з двома повними склянками, торговець сказав:
— Узагалі-то я зайшов до вас не за тим, а тільки промочити горло. Та коли вже ви про це заговорили… — Він звичним рухом завдав на стойку свою сумку. В ній щось забряжчало.
— Ну от, я ж казав, — засміявся Керрік.
Двоє із завсідників — старий з бородавкою над правим оком і молодший чолов’яга в сірому комбінезоні — придибали побачити, що продає Догі. Похмура жінка й далі дивилася «Навколо світу».
Догі видобув із сумки три грозовідводи: один довгий з мідною кулькою на кінці, другий трохи коротший і третій — з фаянсовими ізоляторами.
— Що воно в біса… — почав був Керрік.
— Грозовідводи, — сказав старий з бородавкою і захихотів. — Він хоче врятувати твою пивничку від гніву божого, Брюсе. Ти краще послухай, що він тобі скаже.
Він знову засміявся, і чоловік у сірому комбінезоні приєднався до нього. Обличчя Керріка спохмурніло, І продавець грозовідводів зрозумів, що коли він і мав якийсь шанс, то в цю мить утратив його. Він був досвідчений торговець і знав, що такий химерний збіг характерів і обставин часом може звести нанівець будь-яку можливість щось продати ще до того, як випаде нагода показати товар. Отож він сприйняв невдачу по-філософськи і хоча й продовжував свою гру, але вже тільки за звичкою.
— Виходячи з машини, я випадково помітив, що цей гарний заклад не обладнано грозовідводами, а будівля ж то дерев’яна. Так от, за дуже помірну ціну, а як захочете, то й на виплат, на дуже вигідних умовах, я гарантую вам, що…
— …що сьогодні о четвертій годині пополудні в цей гарний заклад торохне блискавка, — вискаливши зуби, докинув чоловік у сірому комбінезоні.
Старий з бородавкою захихотів.
— Містере, не ображайтесь, — мовив Керрік, — але ви бачите оце? — І показав на золотистий цвях на невеликій дерев’яній плакетці між телевізором і блискучим рядом пляшок. На цвях були настромлені якісь папірці. — Усе це рахунки, що мають бути оплачені до п’ятнадцятого числа. Вони написані червоним чорнилом. А скільки людей тут зараз, погляньте. Мені треба бути обачним. Треба…
40 
