45 
2
Це сон, майнув у нього здогад.
Він був десь у темному похмурому місці — наче в якомусь переході. Стеля — така висока, що й не видно, — ховалася в сутіні. Стіни вилискували воронованою сталлю й ніби розходились догори. Він був сам, але ген здалеку до нього долинав чийсь голос. Він знав цей голос і вже чув ці слова — десь-то й колись-то. Цей голос злякав його. Він жалісно стогнав і замовкав, бився луною між хромованих сталевих стін, наче птах у пастці, що запам’ятався з дитинства. Той птах залетів у батьків сарайчик з інструментом і не знав, як звідти видобутись. Панічно кидався з боку в бік, розпачливо й тривожно кричав, бився об стіни, аж поки впав мертвий. І оцей голос звучав так само приречено, як той пташиний крик з далекого минулого. Йому не судилось вибратися звідси.
— Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся, — жалівся примарний голос. — Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів — свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не…
«Стережись!» — хотів закричати він. Хотів попередити той голос, але не міг розтулити рота. Стерегтися чого? Він не знав. Навіть не знав до ладу, хто він такий, хоча й невиразно пригадував, що колись був чи то викладачем, чи то проповідником.
— І-і-і-і-сусе!.. — вереснув далекий голос. Розгублений, приречений, передсмертний голос. — І-і-і-і-і…
Потім запала тиша. Завмирала вдалині луна. Згодом, через деякий час, той голос мав озватися знову.
І ось через деякий час — він не знав, скільки минуло, бо час не мав там значення чи міри, — він почав навпомацки вибиратися з того переходу, гукаючи у відповідь (а може, гукаючи тільки подумки) і ніби сподіваючись, що він і власник голосу разом знайдуть вихід звідти, чи, може, тільки бажаючи втішити й дістати якусь втіху натомість.
Та голос усе віддалявся й віддалявся, щомить глухішав, тихішав («аж ген-ген») і зрештою став луною луни. А тоді й зовсім завмер. Тепер він залишився сам-один у тому безлюдному й похмурому царстві сутіні. Він посувався вперед, і йому починало здаватися, що все це не привиддя, не міраж, не сон — принаймні не щось звичайне. Скидалося на те, що він опинився на фатальній межі, в переході між світом живих і світом мертвих. Але до котрого з них він простує?
До нього почали повертатися образи. Тривожні образи. Наче примари, що пристали до нього по дорозі, обступили з боків, спереду, ззаду, оточили моторошним кільцем, тричі обплелися навколо, сповнюючи його очі побожним жахом: то оце так воно буває? Він майже бачив їх, усі ті безплотні голоси чистилища. Було там і колесо, що невпинно оберталося серед темряви, Колесо Фортуни, червоне й чорне, життя і смерть… Ось його оберти сповільнилися. А на що ж він поставив? Він ніяк не міг пригадати, хоч пригадати мусив доконче, бо ставкою було саме його життя. Сюди чи туди? Або те, або те. Його дівчині було недобре. Він мав одвезти її додому.
Трохи згодом у переході стало начебто світліше. Спершу він подумав, що то тільки гра його уяви, щось ніби сон у сні, якщо таке можливе; та минув ще якийсь час — і світло стало надто ясне, щоб вважати його привиддям. Та й усе, що відбувалося з ним у тому переході, дедалі менше скидалося на сон. Стіни розсунулись, і тепер він ледве бачив їх, а глуха сутінь змінилася туманним сірим серпанком, схожим на присмерк теплого й хмарного березневого надвечір’я. І йому почало здаватися, що він уже й не в переході, а в кімнаті — майже в кімнаті, відокремлений від неї тільки тонесенькою плівкою, подібною до плаценти, — немов дитина, що ось-ось має народитись. Тепер він чув інші голоси — не просто відлуння, а справжні голоси, монотонні й глухі, наче то говорили давно забутими мовами якісь безіменні боги. Поступово ці голоси ставали виразніші, і зрештою він майже почав розуміти, що вони кажуть.
Час від часу він розплющував очі (чи то йому тільки здавалося) і справді бачив власників тих голосів: світлі, осяйні, розпливчасті постаті, що спершу не мали облич і то рухалися по кімнаті, то схилялись над ним. Йому й на думку не спадало озватися до них, принаймні на-початку. Він припускав, що цілком міг опинитись у загробному світі й що ті осяйні постаті належать ангелам.
З часом і обличчя, як перед тим голоси, ставали виразніші. Одного разу він побачив матір; нахилившись, вона потрапила в поле його зору й громовим голосом промовила просто в його задерте обличчя якусь страшенну нісенітницю. Іншим разом у кімнаті був його батько. Дейв Пелсен із школи. Медична сестра, яку він уже впізнавав, — її звали чи то Мері, чи то Марі. Обличчя й голоси то наближались, то віддалялися, зливаючись докупи.
45 
