96 
— Де ви взяли ці фото? Діло рук Еллімена?
— Та пусте. Нема про що говорити. Забудьте про ці фото. Залиште їх собі.
— А в кого негативи?
— Чак, — переконливо промовив Грег, — ви не розумієте. Я пропоную вам Вашингтон. Яка перспектива, чоловіче! Я навіть не прошу вас викладатися на всю кампанію. Як я сказав, мені потрібне лиш відро води, щоб запустити помпу. А коли запустимо, гроші плавом попливуть. Ви знаєтеся з грошовитим людом. Обідаєте з ними, граєте в покер. Даєте їм позики під проценти, які вони самі називають. То ви знаєте, як заклацнути на них наручники.
— Грег, це ви не розумієте, ви не…
— Отак, як я щойно заклацнув їх на вас, — докінчив Грег.
Банкір дививсь на нього знизу вгору. Очі його безпорадно бігали. Грег Стілсон подумав, що Гендрон схожий зараз на вівцю, яку ведуть до різниці.
— П’ятдесят тисяч доларів, — сказав Грег. — Знайдіть їх.
Він вийшов і тихенько причинив за собою двері. Навіть крізь товсті стіни Гендрон чув його розкотистий голос: Грег гомонів із секретаркою. Секретарка — пласкогруда шістдесятирічна курка — хихотіла з ним, як школярка. Він таки блазень. Саме ця якість плюс ота його програма боротьби з юнацькою злочинністю зробили Грега Стілсона мером Ріджуея. Та народ не посилає блазнів у Вашингтон.
Чи скажімо так — не посилав.
Але то вже не його клопіт. Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів на розгортання виборчої кампанії. І Гендрон подумки закружляв навколо цієї проблеми, як дресирований білий пацюк навколо тарілки зі шматком сиру. Ну, це ще можна зробити. Атож, сяк-так можна — та чи буде на цьому кінець?
Білий конверт і досі лежав на столі. Банкірова дружина з усмішкою дивилася на нього із прозорого кубика. Гендрон схопив конверт і запхав у внутрішню кишеню піджака. То була робота Еллімена, напевне його — винюшив якось і зробив знімки.
Одначе напровадив його на це Стілсон.
А зрештою, може, він не такий уже й блазень. Його тлумачення політичної ситуації, що склалася на рубежі сімдесят п’ятого й сімдесят шостого років, аж ніяк не позбавлене глузду. Будувати не захистки од вітру, а вітряки… яка перспектива, чоловіче!..
Але то не його клопіт.
Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів.
Чак Гендрон, президент «Клубу левів» і загальний Улюбленець (торік у міській святковій процесії на Четверте липня він їхав на кумедному маленькому моторолері), дістав з верхньої шухляди столу жовтий діловий записник і почав накидати список прізвищ, дресирований пацюк за роботою. А внизу, на Головній вулиці, Грег Стілсон задер обличчя проти щедрого осіннього сонця й привітав себе з добре зробленим ділом — чи принаймні з добре розпочатим.
Розділ п’ятнадцятий
1
Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри — майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку, — то великою мірою до цього спричинився візит Річарда Діса з журналу «Всепроникний погляд». Його тоді пойняло таке невтримне бариня побачитися й поговорити з якоюсь славною людиною, позбутись отого гидкого присмаку в роті, що він кінець кінцем виказав малодушність, зателефонував Сейрі і запросив її приїхати. Принаймні так він себе переконував.
Він подзвонив у Кеннебанк; трубку взяла Сейрина колишня товаришка по кімнаті й сказала, що Сейра зараз підійде. У трубці клацнуло, запала тиша, і в ту коротку хвилю він подумав (але не дуже серйозно), чи не покласти йому трубку й не поставити на всьому хрест. Потім почув голос Сейри:
— Джонні, це ти?
— Власною персоною.
— Як ти там?
— Добре. А ти?
— Теж добре. Рада, що ти подзвонив. Я… не була певна…
— Досі нюхаєш той клятий кокаїн?
— Ні, я тепер штрикаюся героїном.
— Малий з тобою?
— Авжеж. Я без нього нікуди.
— Слухай, то чом би вам якось не сісти та не приїхати сюди, поки ви ще там?
— Та я б залюбки, Джонні. — У голосі Сейри забриніла теплота.
— Батько працює у Вестбруку, то я тут і за кухаря, й за мийницю посуду. Додому він повертається о пів на п’яту, і о пів на шосту ми сідаємо до столу. Отож запрошую тебе на пізній обід, але попереджаю: всі мої фірмові страви мають в основі франко-американське спагетті.
Вона тихенько засміялася:
— Запрошення прийнято. Коли найкраще приїхати?
— Як щодо завтра чи післязавтра?
— Завтра, — сказала вона, якусь мить повагавшись. — Тоді до зустрічі,
96 
